— Тато, не зупиняйся, вони вже близько! — кричав Сем, шукаючи поглядом силует батька крізь густий туман.

З останніх сил він біг по чистому полю та зі страхом в очах обертався назад. Декілька чорних людиноподібних силуетів наближались все швидше, то з'являючись, то знов розчиняючись у туманній завісі. Було чутно лише одне — їхній гучний шепіт, який доходив з усіх сторін, змушуючи серце битися швидше.

— Боже, що то за потвори?! — гукнув батько.

— Не знаю, але вони вже близько!

Сильний удар по потилиці змусив Сема впасти обличчям на землю, але вже за декілька секунд він прийшов до тями. Підвівшись один серед поля, Сем більше не чув того страшного шепоту, та і взагалі жодних інших звуків. Все навколо поглинула мертва тиша і здавалось, що час зупинився. Продовживши бігти у тому ж напрямку, він знов побачив силует батька, який повільно, але поступово розчинявся у тумані.

— Тату! Тату, я тут! Обернись!

Раптово батько зупинився, не обертаючись до Сема. Він стояв рівно без жодного руху. Помітивши, що батько його почув, Сем зрадів, але як тільки добіг до нього, то відчув легкий холод по всьому тілу. Не надавши цьому великого значення, Сем простягнув руку до його плеча і сказав:

— Ти в порядку?

Батько різко обернувся, і Сем побачив обличчя, на якому застиг жах. Його очі були білими без зіниць, а губи синіми та покусаними до крові. Побачивши, в якому стані батько, Сема наче паралізувало, а по обличчю почав стікав холодний піт. Несила стримувати емоції, він закричав:

— Тату! Ні!