І
Літній день хилився до обрію. З-за паркана, що огороджував сільське подвір’я, на вулицю долинали різні звуки: сокотіли кури, кахкали качки і г′елг′отали гуси. Замукала корова – довго й протяжно. До неї відразу ж заговорив господар обійстя:
– Іду, Лиско, іду. Я ж бачу, що вже вечоріє. Зараз заведу тебе до хліва.
Услід за чоловіком озвалася господиня:
– Кури, ану на сідало! Чи хочете, щоб вас ніч у дворі захопила? І вам, качки, пора спати. І вам, гуси. А для Бровка робота тільки починається...
Тихенько кілька разів гавкнув собака.
– Так-так, Бровку, вилазь із буди, пильнуватимеш увечері та вночі, чи все гаразд, – підтвердила господиня.
Залопотівши крилами, на паркан вилетів півень Горлан. Зручно всівшись, він почав обурюватися, кажучи сам до себе:
– Тим туди, тим туди, тому ще кудись... Розкерувалися тут. Подумаєш, господар і господиня.
А я не хочу спати. І вартувати не бажаю. А хочу робити те, що я хочу. От не бажаю – і не піду на сідало. Вдень кури, вночі кури... набридло. Чому я, поважний і розумний, маю так рано йти спати? Бо цього хочеться господареві та господині? А мені не хочеться!
За мить прилетіла й сіла поруч із Горланом
Розумна Ворона.
– Кар-р, кар-р-р... Добрий вечір тобі, Горлане! І правильно зробиш, що не підеш на сідало разом із курми. Це кажу тобі я, Розумна Ворона. Наскільки щойно почула, ти також розумний...
– Дуже! – самовпевнено підтвердив Горлан.
– А якщо ти дуже розумний, то, справді, чому маєш іти спати разом із якимись... гм... пришелепкуватими курми? – запитала ворона. – Чому повинен коритися чужій волі? Ти маєш робити тільки те, що тобі хочеться. Навіть більше того: ще й іншими керувати. Аби й вони робили те, що тобі захочеться.
– Ти справді так вважаєш, Розумна Вороно?
– Авжеж! – повторила чорна птаха. – Ось поміркуй. Хто у дворі найголосніший?
– Я, – вигукнув півень і хотів закукурікати: – Куку...
Але Розумна Ворона обірвала Горлана:
– Не треба. Нас почують. Я й так знаю, як ти співаєш, Горлане. Слухай мене далі. Хто у дворі найкрасивіший?
– Звичайно, я, – гордо стріпнув крилами півень.
– А в кого дзьоб найміцніший? – допитувалася ворона.
– Звичайно, що у мене. Чи ти сумніваєшся? То я можу довести це... – півень замахнувся, ніби хотів клюнути.
Розумна Ворона відсахнулася:
– Ні-ні, я не сумніваюся. Це тобі нагадую, що ти тут і найголосніший, і найкрасивіший, і дзьоба найміцнішого маєш, не кажучи вже про пазурі.