Блискавка на голе гілля

І

Мені сьогодні хочеться цвісти,

Крильми сягати піднебіння неба.

І не тому, що є у мене ти —

Лишень тому, що я така у тебе.

Арсенові хотілося запхати руку глибоко в трахею і почухати там. Чи бодай полоскотати те, що ось уже третій день мучило його заливистим кашлем. Кашляв Арсен так, що аж у голові відлунювало, сльози текли самі, й боліли м’язи на животі. Якби ж то можна було обирати собі хворобу! Хай нежить, ангіна, навіть грип, нехай температура зашкалює — аби тільки не задихатися від нападів кашлю, не гавкати, наче прив’язаний пес на зграю котів. За шибкою така горіхово-яблучна осінь! По-літньому щедра на сонце, а він мусить сидіти вдома…

Арсен відклав телефон, щоби відпочили очі. Переповз утомленим поглядом із меблів на стелю й заскочив себе на думці, що в цій хаті навіть оку нема на чому відпочити. Усюди — на ручках, ніжках меблів, на люстрі й рамах картин — вигадливі завитки. Важкі оксамитові портьєри, наче з театральної завіси пошиті, дратували неймовірно. І вся ця велюрово-дерев’яна помпезність просто-таки потопала у повальній позолоті. Арсен аж задихався від цього. Хтозна, чи кашель його не алергічний… Фу! Хлопця аж пересмикнуло — і він натягнув плед на голову, щоби трохи заспокоїтися. Але раптом озвався домофон.

«Віка! Ура, це — Віка!» — застрибало від радості серце. Щойно хлопець побачив на екранчику свою кохану однокласницю, його щоки запалахкотіли. «І чому вона не сказала, що прийде?» — подумав, та перш ніж відчинити, заштовхав під диван плед і здмухав зі столу крихти просто у волохате нутро персидського килима. Він уже чимало з’їв, хай ще трошки перекусить.

…За мить Віка вже була в кімнаті й розвішувала дзвіночки джерельного сміху на кришталевих «соплях» богемського панікадила.

— Привітик, Арсику! — кинулась, аби обійняти.

Та Арсен, як на гріх, почав кашляти і, відповівши на привітання кивком голови, рукою вказав дівчині на диван.

— О, щось ти зовсім розклеївся… — співчутливо мовила Віка, вперто наближаючись до хлопця, але той заперечливо замахав руками й відвернувся:

— Ні, ні, Вікусь, вибач, я заразний. Привіт. Ще не вистачало, щоб ти злягла…

— Не бійся. Щоб я лежала, мене треба каменем прикласти або прив’язати до ліжка, — спробувала заспокоїти, шукаючи поглядом, куди б покласти наплічник. — Хворіти та ще й лежачи — це не про мене. Тьху-тьху, всілякі болячки мене досі обминали.

Вивільнивши руку з одного рукава куртки, Віка раптом згадала, що забула роззутися. Відтак недбало зняла черевики, розкинувши їх носами в різні боки, й із розгону всілася на диван, одразу ж намагаючись підсунутись якнайближче до Арсена, мовби її тягнуло до хлопця невидимим магнітом.

— Розповідай, як у школі… — запитав, аби щось запитати, відсуваючись од дівчини. — Тебе клас до мене делегував? Скажи чесно…

— Ні, я з власної волі — як справжній друг, — запевнила, на знак підтвердження притуливши маленьку долоньку до грудей. — Палапундиків тобі маминих принесла. Ой, вони десь у наплічнику. Сподіваюся, не потовкла… — і, дістаючи паперову торбинку, з якої раптом дуже затишно запахло, припросила: — Їж, вони з чорницями. Чорниці, нагадую тобі, зір відновлюють. Зрештою, ти це знаєш краще від мене.

— Привіт мамі, — сказав хлопець замість «дякую», зазираючи до пакета. — То що у школі?

— Запара повна, — видихнула дівчина. Відтак зручніше вмостилася з ногами на дивані, підіпхавши під бік гаптовану золотими нитками подушку, й заторохтіла: — Лабораторку з хімії не дописали — Колба дала зошити додому. Жизель навантажила всіх якимось тупими діалогами. Довгими, як собача пісня на повний місяць. А, ти не в нашій підгрупі… Завтра буде дві самостійних: у Михмиха та Вішалки. Тож тобі пощастило. Тішся, Арсику! Інтегралка як перевірила останню контрольну — сказилася зовсім. Задає додому по п’ятнадцять задач. А в кожного ж іще по два-три репетитори. Коли ті задачі розв’язувати?