Гриць і Супергризь

Гриць і Супергризь: знайомство

.

— Грицю! — гукнула мама. — Ти розібрав рюкзак?

Гриць поліз у рюкзак. Згадав, що там — надгризене ­яблуко. А мама страх як не любить недогризків. І крихт від печива. І ­залишків канапки. Не любить, коли в рюкзаку лишається їжа. Бо потім вона починає смердіти. Їжа. Не мама. А мама тоді сердиться. А Гриць не любить, коли мама сердиться.

Гриць ніяк не міг знайти яблуко. Він витягнув зошити. Витягнув пенал. Витягнув рожеву машинку. І робота з кіндера. Де яблуко?

— Ой!

Він витягнув пакетик. Там мало бути яблуко. Та замість яблука в пакетику було щось волохате. І воно ворушилося!

— Не Ой, а Супергризь!

— Суперрись? — здивувався хлопчик.

— Я схожий на рись?

З пакетика вилізло волохате звірятко і видерлося Грицеві на руку.

— Ні, ти схожий на хом’яка.

— Хом’як і є. Але не простий. А супергерой. Знаєш про таких?

— Ну, в мультах бачив. Але ти, якщо чесно, не дуже на них схожий.

— Це ж чому? — образився хом’як.

— Ну… Ти маленький, товстенький, волохатий. А супер­герої… Вони з м’язами і плащем. А ще в них маска є.

Хом’як звідкись дістав плащ і маску.

— Так краще? Дивись, я — Супергризь!

— Угу, — кивнув Гриць. Він усе ще порпався в рюкзаку.

— Ти щось шукаєш? — Супергризь і собі зазирнув у рюкзак.

— Угу, — знову мугикнув Гриць.

— Якщо яблуко, то його там нема. Я його згриз. Їсти хотів. А в тебе там негусто.

— Ну, я ж не знав, що до мене в рюкзак залізе голодний хом’як.

— Суперхом’як! — виправив його Супергризь.

Він роззирався, чи немає тут чогось поїсти.

— Так, я не знав, що до мене в рюкзак залізе суперхом’як.

— Голодний. Голодний суперхом’як, — знову виправив ­його Супергризь.

— То ти все ще голодний?

— А ти як думаєш? — Супергризь опустив лапку з папірцем, який уже почав гризти. — Я ж — Супергризь! Моя суперсила — гризти. То чим ти пригостиш друга?

— Друга?

— Ага. Мене тобто. Ми ж уже подружилися. Чи як?

— Чи як… — відповів спантеличений Гриць.

— Гриць і Супергризь — звучить суперово, — радісно ­сказав хом’як. — Що скажеш?

Та Гриць не встиг нічого сказати. До кімнати зазирнула мама.

— То ти розібрав рюкзак?

— Ага.

— І там немає залишків їжі?

— Немає.

— Точно немає? А якщо я перевірю? — мама звела брови.

— Точно немає.

— Я вибіжу в магазин. Потрібно яйця купити, як виявилося. Бо хочу спекти яблучний пиріг. Уже й яблука порізала. Увечері прийде бабуся, пам’ятаєш? А тато смажитиме свої фірмові деруни.

— Деруни? Ур-р-ра! Обожнюю татові деруни!

— І я теж, — усміхнулася мама. — Маєш домашнє ­завдання на завтра?

— Так, — зітхнув Гриць. — Але то просто — треба намалювати тварину.

— Тоді зроби це зараз. Бо вже скоро прийде тато. І бабуся. А я — у магазин.

Гриць сів за стіл. Він сказав мамі, що це просто. Але не дуже любив малювати. Точніше, він любив. Але ніхто не міг упізнати, що чи кого саме він намалював. Свиню називали бегемотом. Кота — крокодилом. А динозавра — інопланетянином. Це засмучувало Гриця.

Кого ж намалювати?

Учителька сказала зобразити свою домашню тварину. Або улюблену, якщо вдома немає звіряток. І написати про неї декілька речень.

— О! Супергризь!

Гриць про нього зовсім забув. Роззирнувся кімнатою. Нема. Зазирнув під стіл. Нема. Витрусив рюкзак. Нема.

— Де ж він подівся?

А чи був він узагалі? Хом’як-супергерой. Таких не буває. У Гриця навіть звичайного хом’яка не було. А тут — цілий супергерой. Розказати комусь — не повірять. Навіть Денис. Хоча він його друг. Гриць зітхнув.

— А я думав, у мене тепер буде і хом’як, і ще один друг…

Гриць вирішив, що він усе одно намалює Супергризя.

Старанно малював розумні очі. Червоний ніс. Білі плямки. Виводив кожну шерстинку. Ну і, звісно, жовтий плащ.

— Гарний вийшов, — втішився хлопчик.

А на звороті аркуша написав:

Це Супергризь. Друг, хом’як і супергерой. Він любить їсти яблука. У нього гарний плащ і вуса. А ще він уміє говорити. Я чекаю, щоб він повернувся.

— Сподіваюся, вчительці сподобається. І вона не питатиме, хто це. Тут же написано.

— Я вже повернулася! — гукнула мама. А потім Гриць почув нажахане: — А-а-а-а!

Він побіг на кухню.

— Що сталося?

— Це ти мене питаєш? Що сталося?!

Мама чомусь показувала на порожню миску.

— Так. Ти кричала, то я тебе й питаю.