Ми колись жили тут

Чужинці

Холодного п’ятничного вечора неочікувано подзвонили у двері.

Незнайомці на порозі будинку Єви Палмер виглядали досить безневинними. І все-таки завжди обережна Єва подивилася у вічко і міркувала, чи відчиняти їм. Родина з п’яти осіб, представники середнього класу в товстих зимових куртках. Єві здалося, батькам трохи за сорок. Високий широкоплечий батько з квадратною щелепою. Мініатюрна блондинка мати з холодними блакитними очима й срібним хрестиком на шиї. Між ними за зростом вишикувалося троє дітей: одна дівчинка, двоє хлопців. Загалом вони скидалися на людей, які після недільної проповіді ідуть на сніданок в ресторан «Applebee’s». Єва була добре знайома з такою публікою.

Дійшовши висновку, що вони не становлять серйозної загрози, вона відчинила двері.

— Вітаю, пані, — усміхнувся батько. — Вибачте, що турбуємо вас так пізно. Я просто… я виріс у цьому будинку…

— О, ну, оце так, — сказала Єва.

— Ми проїжджали тут неподалік і вирішили заскочити.

Чи він очікував, що вона запросить їх зайти? Це було останнє, чого хотілося Єві. Її дівчина Чарлі мусила повернутися додому з хвилини на хвилину, вони розпланували весь вечір: повечеряти залишками курки, напідпитку пограти у скрабл. Незнайома родина в будинку в ці плани явно не вписувалася…

— Мій тато тут виріс, — гордо продекламувала донька. Вона була наймолодшою — сім років, не більше. Стискала в руці яскраву зелену ручку і записник «Blue’s Clues».

— Він щойно їй це сказав, — хмикнув один із братів допідліткового віку з холодними блакитними очима й платиново-білявим волоссям, як у матері.

Батько проігнорував цей коментар і продовжив:

— Я знаю, що це несподівано, але я сподівався провести для дітей швидку екскурсію. Показати їм, де виріс їхній старий.

Єва завагалася.

— Всередині будинку?

— Просто швиденько пройтися, — сказав батько. — Тільки якщо це вас не потурбує. Нам потрібно лише десять, найбільше — п’ятнадцять хвилин.

Єва подивилася повз нього, зважуючи пропозицію.

Навколишній ліс перегукувався скрипами й стогонами, ніжний бриз із гір пробіг подвір’ям і лагідно торк­нувся її обличчя. Це був зимний вечір — холод проникав у шкіру, залягав там на якийсь час, потім починав дряпатися до кісток, як нігті по дошці. Зима вже тут, ховалася в тінях, але перший сніг ще має впасти.

Щось чи, точніше, відсутність чогось привернуло Євину увагу. Поблизу не було машини. Ні біля старого погнутого сараю на краю лісу. Ні біля альтанки, де змерзлий газон межував з гравієм. Єва поглянула вниз на довгу звивисту під’їзну доріжку. Нічого. Дивно, особ­ливо зважаючи на холод і той факт, що вони в чорта на рогах. Дивна картина промайнула в її уяві: родина, взявшись за руки, виходить з темного лісу.

— Де ваша машина? — запитала Єва.

— Га?

— Ваша машина? — повторила вона. — Я її не бачу.

— О, — сказав батько, — залишили внизу на дорозі.

Єва непевно кліпнула на нього.

— Ми намагалися заїхати сюди, — пояснив він, — але на схилі намерзла крига. Тож натомість ми пройшлися.

— Це неблизький шлях.

Майже п’ять хвилин пішки.

Доки батько відповідав, іще одна деталь привернула увагу Єви: пляма бруду на його картатій куртці. Єва часто відволікалася на неважливі деталі, особливо у стані стресу. Вона називала це своїм «хибним павучим чуттям». Її увагу могла несподівано поглинути випадкова плямка на іншому кінці кімнати. Звуки протікання крана ставали голоснішими, ніж голос людини, що говорила поруч. Єві було складно це пояснити. Найкраще, на що вона спромагалася: «Уявіть, що кілька разів на день з’являються дрібні деталі, які неможливо ігнорувати». Зайве казати, як жахливо вона почувалася на вечірках.

— Все нормально? — в її думки пробився голос батька родини.

Єва нахилила голову. Він щось запитав, але вона не розчула.

— Зрозуміло, — прояснив він, — якщо ви не хочете, щоб ми тут обдивлялися, я не наполягаю…

Єва нервово хихикнула:

— О, вибачте, я не певна, — почала затинатися вона. — Ми з партнеркою щойно переїхали — і мені потрібно подзвонити й уточнити…

— Усе гаразд, — відповів він.

Звісно, добре пристосована до життя людина просто відмовила б. Але руйнівне бажання задобрювати інших людей було однією з численних особливостей характеру Єви. Вона панічно боялася розчарувати хоч когось, навіть незнайомців, навіть людей, які їй не подобалися. З роками Єва винайшла дешевий трюк, який допомагав цьому запобігти. Для своїх ця карта називалася «Дозвольте, я спитаю у Чарлі». Це стало мантрою, що допомагала уникати конфліктів. Єва нікому не відмовить, якщо за неї це може зробити її дівчина. Спершу Чарлі нічого не мала проти, їй це навіть подобалося. Хоч за якийсь час вона почала заохочувати Єву відстоювати власну позицію.