ProZorro. Зробити неможливе в українській владі

Коли говорять про «батьків» системи Prozorro, найперше згадують Максима Нефьодова й Олександра Стародубцева (хоча вони дуже не люблять, коли їх так називають, і вважають, що «батьків» у системи дуже багато). Це люди з приватного бізнесу, кожен з них був успішним у своїй сфері і до Prozorro справи з державою не мав — вони ставилися до неї як мінімум обережно, як до джерела великих ризиків. І намагалися триматись якнайдалі. То як же так вийшло, що люди з бізнесу створили найгучніший державний стартап в історії України? Щоб відповісти на це питання, треба повернутися назад у 2014 рік, до подій Революції гідності.

Майдан застав Олександра Стародубцева на розпутті. Він мусив вийти з власного бізнесу: у 2013 році він був партнером у глобальній брокерській компанії і очолював її український офіс. Вона займалася консалтингом на фондовому ринку, що стагнував. Клієнтами були українські бізнесмени, які хотіли вдало розмістити гроші — як в українські цінні папери, так і в закордонні. Хоча стагнація — це занадто гучне слово для українського фондового ринку. Стародубцев вважає, що в Україні фондовий ринок так і не встиг розвинутися до чогось справді значного, скоріше ледь-ледь почав подавати великі надії.

Стародубцев починав з першої хвилі приватизації в 90 -х роках. Тоді в багатьох українців з’явилися ваучери — папірці, які засвідчували їхнє право власності на підприємство, на якому вони працювали. За радянських часів українці знали хіба що один вид цінних паперів — облігації внутрішньої позики, які держава продавала населенню, а потім викупляла з великим відсотком. Це була така своє­рідна альтернатива ощадній книжці, конверту під матрацом чи закопаній банці на городі. Зберігати валюту було ризиковано. Тепер же умовний слюсар мав хоч і мікроскопічну, але все ж цілком реальну частку свого заводу. І якщо цей завод виробляв, наприклад, обкотиші із залізної руди або двигуни для літаків, то, скупивши велику кількість таких мікропакетів (у руках звичайних робітників вони мали невелику цінність, а використати їх як інструмент інвестицій бракувало навичок і зусиль), можна було отримати вже досить помітну частку в капіталі підприємства. Помітну настільки, щоб зробити з неї класний інструмент інвестиції. Саме скупкою таких невеликих пакетів у населення, яке не розуміло, як краще розпорядитися цими папірцями, компанія Стародубцева займалася до 2009 року. Команда їздила по всій країні, акумулюючи невеликі пакети акцій у більші, які мають уже бути цікавими для великих інвесторів. Так почалося поступове, еволюційне становлення фондового ринку в Україні. Згодом сформувалися перші біржі, з’явилися складніші інструменти.

Ринок був молодим і доволі прозорим, меритократичним, як каже Стародубцев. І розвивався настільки самодостатньо, що навіть не було потреби адвокатувати його інтереси перед державою.

Олександ дубцев:

У нас ніколи не було якихось януковичів, які підпорядковували собі все. Ті, що досягли великого успіху, такі як Томаш Фіала, — це люди, які заробили багато грошей у принципі ринковими механізмами, нічого ні в кого не забираючи. Вони добилися поваги колег завдяки своїй професійності.

І комісія з цінних паперів — вона була завжди більш-менш притомна. Існувала ПФТС. Це і біржа, і саморегулівна організація. Вона захищала інтереси своїх членів перед регулятором 1. І з ним завжди були добрі стосунки. Тобто систематично раз на рік ми виїжджали на якусь конференцію — Форос, Алушта. З регулятором завжди було спілкування: під вино можна було поговорити про щось.