Таємниця Життя та смерті

Ця книга — про Життя, про Любов, про Радість — значно більше, ніж про смерть і сум. Але завжди, коли ми торкаємося складної теми, є своя техніка безпеки:

1. Коли читати книгу з дитиною: після чотирьох-чотирьох з половиною років, у такий вік дитина зазвичай вже починає запитувати про смерть. Ця книжка написана так, щоб бути терапевтичною для дітей від чотирьох-п’яти до десяти років.

2. Будь ласка, прочитайте чи прогортайте книжку, перш ніж почнете читати її дитині. Вам самим має бути спокійно і комфортно в цій темі.

3. Буде добре, якщо, читаючи, ви робитимете паузи і розмовлятимете з дитиною. Можливо, згадуючи про своє дитинство та пошуки власних відповідей на складні питання чи розмірковуючи разом із нею.

4. У книжці запропоновано декілька практик, які відразу можна спробувати. Вам знадобляться папір, фломастери чи олівці.

5. Коли ми розмовляємо з дитиною на будь-яку складну тему, коли читаємо з нею книжку чи дивимося мультфільм на тему, яка пов’язана з можливими переживаннями, — ми сидимо дуже зручно (так, саме сидимо, а не лежимо) на близькій відстані, щоб було можна торкнутися до дитини чи обійняти її.

Спостерігаємо за її реакцією — якщо дитина закривається, тулиться до нас, починає часто змінювати позу, ми робимо паузу. Можливо, запитуємо: «Хочеш, зупинимося?» чи «А що ти про це думаєш?», коментуємо «О! Це весело…» або «У, як сумно…», «А мені здається…». У кожної дитини різні можливості витримати напруження, тому важливо бути уважними до її реакцій.

6. Книжка побудована так, щоб спочатку делікатно увійти в тему, «побути в ній» і безпечно вийти з неї. Буде чудово, якщо вдасться прочитати її за один раз. Але якщо потрібно перерватися — зупиніться, будь ласка, на абсолютно нейтральному емоційному моменті. Або порозглядаєте малюнки, наприклад, пошукайте на них котика.

7. Книга завершується словами «То що, ходімо святкувати Життя?». Будь ласка, після прочитання зробіть одне для одного щось добре і «життєве». Можна обійнятися, з’їсти щось смачне чи приготувати разом пиріг, заспівати пісню, піти в кіно, наввипередки побігти до кухні. Побудувати плани на «святкування Життя» завтра. Порозмірковувати про те, як це — святкувати Життя.

Добрих дорослішань!

Світлана Ройз,

дитяча психологиня

Іноді я думаю: що було б, якби я народилася котиком? Або якби народилася в інших батьків? Або в іншій країні чи на іншій планеті? І що було б, якби можна було просто подумати — і це відразу з’являлося в житті? А якби у мене була чарівна паличка?

Я думаю-думаю-думаю... І часом навіть утомлююся від цього думання.

З чарівною паличкою я загадала б, щоб мені можна було їсти багато цукерок. Цілу коробку за один раз. І щоб ніхто ніколи не вмирав. Особливо я, мама з татом і наша кішка.

Іноді мені навіть страшно заплющувати очі. Бо стає геть темно. І здається, що я кудись зникаю. Що буде, якщо я помру й зовсім зникну? Мама буде плакати. Тато, напевно, теж. І Федя — мій друзяка ще із садочка — буде думати, що даремно розвалив мій будиночок з подушок футбольним м’ячем. І всі будуть плакати й говорити про мене хороше.

Спочатку це приємно. А потім стає так сумно й страшно. І я кличу маму.

— Мам, а ти ніколи не вмреш?

Зазвичай мама відповідає мені ось таке:

— Я з тобою. Усе роблю, щоб це тривало довго-довго- довго. Стільки, скільки тобі буде потрібно. Я зовсім не збираюся вмирати, але не знаю жодної людини, яка б жила вічно. Можливо, коли ти виростеш, для цього вже винайдуть якийсь засіб. Ми з татом усе робимо, щоб жити довго. І разом. Колись, через бага-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-ато років тіло може втомитися виконувати свої обов’язки. І тоді мені може знадобитися нове тіло.

Можливо, тіло кішки? — мама сміється. — Але навіть і з таким я шукатиму можливість бути поруч з тобою й передавати тобі привіти.

— Мамо! — сказала я серйозно. — Ну ти ж робиш зарядку, щоб тіло було здоровим?! Іди пий воду! І їж відразу всі свої вітаміни!

— Дякую, рідна. Пачку вітамінів одразу — це точно шкідливо. А випити води нам із тобою варто. А ще зарядку робити, й гуляти, і вчитися, і радіти.

— Мамо, як же можна радіти, якщо ти вмреш? А я... Що, я теж помру?