Вервиця.

ЛОзОВА НЕДІЛЯ

Зацвіли на вербі пухнасті сіренькі та золотаві «котики».

Запишалася вона, бо ще жодне дерево не квітне, лиш де-неде на осонні золотіють дрібні нечуйвітрики та на лісових галявинах прозирають блакитні оченята пролісків, ніжно пахнуть тендітні підсніжники. А верба — найдавніший тотем українців — символ життєвої сили. Де не посади — виросте, як не обламуй — відновиться та ще рясніш зацвіте.

Наламали ми вербових прутиків, де намистечко із «котиків» щільніше, пов’язали стрічками в пучки для себе і для бабусі з дідусем і зранку в Лозову (чи, як ще кажуть, Вербну) неділю посвятили їх у церкві. Відомо, що як Ісус Христос в’їжджав у Єрусалим, то, зустрічаючи його, люди встеляли дорогу пальмовим віттям. А у нас пальми не ростуть, тому ми знаменуємо Месію освяченою вербою. Легенько вдаряємо гілочками кожного зустрічного, промовляючи: «лоза б’є, не я б’ю, за тиждень — Великдень!», а потім зберігаємо їх.

У селах ними уперше виганяють на пасовище худобу, втикають прутики у ґрунт на городі, щоб його не рили кроти, запарюють і миють голову, щоб не випадало волосся, підпалюють і обкурюють димом налякане... дитя. А ще кажуть, якщо проковтнути одного вербового «котика» зразу після освячення — збудеться заповітне бажання.