Військово-морська міць та її межі

Історична еволюція кораблів · Корабель: довго будується, довго служить · Передбачуваність результату морської війни як чинник збереження миру · Особливості проекції сили морем і роль морських баз · Методи слабшого: війна проти торгівлі, диверсії, створення потенційної загрози · Берегова оборона: гармати, міни, ракети · «Москітний» флот · Літаки проти кораб­лів · Морські десанти

Хоч би де відбувалося збройне протистояння між людьми — на суходолі, морі, у повітрі, космосі чи кіберпросторі, — воно має спільні закономірності. Проте кожне середовище, де відбуваються бойові дії, диктує і свої, особливі правила. Щоб воювати на морі, треба мати спеціальні платформи: кораблі, які несуть екіпаж, зброю та припаси.

Загрозу для корабля може становити не лише ворог, а й сама морська стихія. Хоч із розвитком техніки корабельні катастрофи трапляються дедалі рідше, під час Другої світової війни внаслідок штормів було зафіксовано загибель кількох есмінців, а також пошкодження більших кораблів.

Військовому кораблю мало вціліти під час шторму, він має виконувати поставлені завдання за несприятливих умов у боротьбі з добре підготовленим противником. Саме тому кораблебудування — високе мистецтво і водночас провідна наука. Кораблі мають складну конструкцію. Щоб їх створити, потрібні значні ресурси й особливі технології. Своєю чергою, опанування цих технологій також вимагає значного часу і грошей.

Враховуючи, що саме кораблі є «фігурами» морської війни, варто розібратися з їхніми функціями. Оскільки із технічним розвитком класифікація кораблів видозмінюється, завдання виглядає доволі складно, а національні особливості класифікації аж ніяк його не спрощують.

Держави будують кораблі, виходячи з певного підходу до їх застосування, що визначає їхнє призначення, і відповідно до нього — технічні характеристики. Приміром, наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття Франція і Португалія мали охороняти заморські володіння в режимі «жорсткої економії» коштів. Вихід було знайдено: побудувати слабоброньовані кораблі середнього розміру, призначені не так для бою, як для патрулювань. Їх назвали авізо. В інших флотах подібні кораблі класифіковано як канонерські човни.

Військові кораблі не лише інструмент держави, а й зримий символ її сили. Тому з міркувань престижу деякі держави «завищують» клас своєї зброї. Так, авізо-міноносець «Надежда», який Болгарія придбала в кінці ХІХ століття, став флагманом її флоту й офіційно був класифікований як крейсер.

Утім іноді клас корабля навпаки «занижують». У 1960–1980-ті роки серед морських держав «другої ліги» вельми популярними були крейсери-вертольотоносці. Вони мали ракетне озброєння та/чи артилерію, а також злітну палубу, розраховану на кілька вертольотів. Побудувала кілька кораблів такого класу і Японія, але назвала їх есмінцями-вертольотоносцями. Це було зроблено, щоб не привертати зайвої уваги до поступового розмивання закріпленої в конституції цієї держави після Другої світової війни норми про відмову від утримання збройних сил.

Але на цьому історія не закінчилася. Японці побудували есмінці-вертольотоносці другого покоління (водотоннажність становила 19 000 тонн) і третього покоління (27 000 тонн). Фактично це легкі авіаносці, на яких з певних політичних міркувань розміщують лише вертольоти. Коли японський уряд у відповідь на посилення Китаю вирішив розмістити на найбільших кораблях свого флоту літаки вертикального зльоту, авіаносці офіційно назвали есмінцями багатоцільових операцій.

«Крейсери-вертольотоносці» ХХ століття є прикладом іншої проблеми класифікації кораблів — «перехідні форми», неминучі не лише в біологічній, а й у технічній еволюції. Утім, якщо знехтувати такими «гібридами», то можна виокремити чотири основні «набори фігур» військових флотів, що зазнали змін унаслідок технологічних революцій від початку ХVII століття: