Білий вовк на чорному шляху

Надія ГУМЕНЮК

Білий вовк на чорному шляху

Не думав, не гадав герой цієї книжки, яка цікава мандрівочка йому, звичайному школяреві Маркіянові Козаченку, пахне. Та якось зі старовинного портрета, який висів у його кімнаті, зіскочив козак Мамай. І закрутилося-завертілося. Спочатку Маркіян потрапив у паралельний часовий коридор України, тоді – на Запорізьку Січ, а звідти – аж до Берестечка. Впродовж цієї подорожі стільки пригод на його кмітливу голову випало, що тільки встигай: і дивуватися, і від куль та шаблюк ухилятися, і з підземелля древнього замку вибиратися, і таємницю книги ченця Луки відкривати, і навіть самого гетьмана Хмельницького визволяти. Але коли поруч вірні друзі, все можна здолати. А заодно – і самому на краще змінитися. Тепер Маркіян добре розуміє, що означають слова: «Козак не боїться ні хмари, ні чвари».

Розділ 1. По той бік блискавки

Портрет на моніторі

У се склалось, як і гадалось, а на душі мулько. І Маркіян добре знає чому. Маму засмутив? Ще й як засмутив! Вона ж сьогодні весь день на роботі думатиме тільки про його «хворе» горло. Ю-Пітеру збрехав? Збрехав. А Ю-Пітер, чи то пак Юрій Петрович, не просто класний керівник — він узагалі класний. Увечері, можливо, зателефонує тато — він недавно після шпиталю знову повернувся у свою військову частину. Тато, звісно ж, і не відає, що таке страх. А Маркіян… Ех!..

Маркіян зірвав із шиї вовняного шалика і пожбурив його на канапу. Виглянув у вікно. Кінець квітня, а сонце вже пришкварює, як сковорідка на плиті. Мама бідкалася, що Маркіян, вочевидь, перегрівся на тій ранній спекоті, коли вчора у дворі м’яча ганяв, а тоді напився мінералки з холодильника, от горло і прихопило. Вона повірила. А Митько Маклай на футбольний перегрів не купиться й нізащо не повірить. Ще й почне всім розказувати, що Маркіян страхопуд і не прийшов до школи, бо, бачте, ду-у-уже злякався його, Маклая, крутого та непереможного.

Непереможного… А в кого це засвітився «ліхтар» під оком після вчорашніх розбірок? Чи не в того ж гарячкуватого і забіякуватого Митька на прізвисько Маклай? Еге ж, у того самого, який носить чорну шкірянку з металевими прибамбасами, червону бандану з перехрещеними кістками й черепом просто над лобом, гасає на диркучому драндулеті, вважає себе крутим байкером та новоявленою рок-зіркою і хоче, щоб увесь їхній клас став його фанклубом.

Щоправда, Маркіянові також добряче перепало. Але що там кілька синців порівняно з тим, що він зараз відчуває. Почубилися вони вчора. Так, і вчора Маркіян не втікав від Митька — прийняв його виклик і навіть дав здачі. А от нині… На сьогодні цей войовничий нащадок вождя Тумбо-Юмбо з чорнющими, мов тернини, очима, який чомусь присвоїв собі половину прізвища славетного мандрівника і дослідника з козацького роду Миклух, призначив йому побачення на шкільному подвір’ї. Пообіцяв прийти разом зі своїм диким племенем, яке супроводжує його скрізь і всюди. Зустріч має відбутися на великій перерві. Маркіян одразу здогадався: не зустріч, а розправа над ним. І влаштувати її Митько вирішив обов’язково перед очима в Яринки. Мовляв, хай бачить гонорова принцеса, чого вартий крутезний Маклай, а чого — Маркіян, з яким вона шушукається на перервах та йде разом після уроків додому.

Уявити тільки, що на нього, Маркіяна, розпластаного на землі, поставить ногу в чорному черевикові-«омоні» отой галайкуватий і циганкуватий, забіякуватий і хвальковитий Митько… Взагалі-то лежачого не б’ють. Але чи знає про це Маклай? А головне: поруч буде стояти і дивитись Яринка… Ні! Ні! Ні!!! От і довелося горло шаликом замотувати і з прихрипом із мамою та Ю-Пітером говорити. Нічого кращого він придумати не зміг. Насправді горлу хоч би що. А от на душі й досі ніби капосні котенята гострими пазурчиками шкрябають. Шкряб-шкряб… Шкряб-шкряб… Шкряб-шкряб!.. Ех!.. І чому життя таке складне?