Барва пурпурова

Моєму Духу,

Без допомоги якого

Ні ця книжка,

Ні я,

Не були б створені.

Show me how to do like you

Show me how to do it1.

— Стіві Вандер

Передмова

Хоч би чим вважали книжку «Барва пурпурова» впродовж років з моменту публікації, для мене вона залишається теологічною працею, що досліджує подорож від релігії до духовності. Перш ніж написати про цю подорож, я все своє свідоме доросле життя прагнула її уникнути. Я визнала себе служителькою Природи в 11 років, оскільки під час недільних проповідей мій дух рішуче рвався за вікно на пошуки дерев та вітру, — і взагалі не бачила сенсу в тому, щоб турбуватися про релігійні питання, уже звільнившись.

Я б подумала, що твір, який починається зі слів «Любий Боже…», одразу ж охрестили б книжкою про бажання зустріти та почути Отця-Прародителя. Таке бажання рідко було правдою — і це, напевно, багато говорить про наш час. Або, можливо, це книжка про язичницьке перетворення Бога з патріархального чоловіка-расиста на дерева, зорі, вітер та все решта, що майстерно приховувало від багатьох читачів справжню мету цього твору: дослідити важкий шлях когось, хто починає своє життя духовною бранкою. Когось, хто завдяки власній сміливості та допомозі інших виривається на волю і розуміє, що вона, як і сама Природа, — променистий прояв Святості, яка спочатку здавалася дуже далекою.

Якщо вислів «нас переслідує те, від чого ми намагаємося втекти» правдивий, то «Барва пурпурова» (цей колір завжди як несподіванка, але він у природі всюди) — це книжка, що наздогнала мене і провела до слова Великої Таємниці, яке я чула на кожній недільній проповіді або з кожних людських уст. У ній я почула це слово й побачила, як воно рухається серед краси зелених трав’яних схилів.

Ніхто не позбавлений можливості свідомого зв’язку з Усім, Що Існує. Ані бідні, ані стражденні. Ні письменниця, що сидить у чистім полі. Це книжка, в якій я змогла описати нову духовну обізнаність, переродження в сильне почуття Цілісності, яке, як я зрозуміла згодом, відчувала і сприймала за належне в дитинстві. Цей роман став шансом, як для мене, так і для головної героїні Сілі зустріти Те, Що Лежить Поза Межами Розуміння, Але Не Поза Межами Любові. Шансом сказати: «Я чітко бачу й чую тебе, о Велика Таємнице, бо тепер сподіваюся бачити й чути тебе звідусіль, де я є, адже я в правильному місці».

Ніколи не кажи нічого нікому, окрім Господа.

Бо це може вбити твою мамусю.

Любий Боже,

Мені чотернадцять2 років. Я є Я завжди була хорошою дівчинкою. Може, ти можеш подати мені якийсь знак про те, що відбуваєця зі мною.

Минулої весни після того, як народився маленький Люціус, я чула як вони сваряця. Він шарпав її за руку. Вона казала Ще дуже рано, Фонсо, мені погано. Урешті він дав їй спокій. Минув тиждень і він знову шарпав її за руку. Вона сказала Ні, я не буду. Ти що не бачеш, я вже майже мертва через усих ціх дітей.

Вона поїхала до своєї сестри лікарки в Мейкон. Мене залишила дивитись за іншими. Він ніколи не казав доброго слова до мени. Лиш казав Ти зробиш те, на що твоя мамуся не спроможна. Спочатку він поклав свою штуку мені на стегно і ворушив ним туди-сюди. Потім він схопив мене за груди та стиснув їх. Потім він запихнув свою штуку всередину мене. Це було боляче, я плакала. Він почав душити мене і сказав Краще стули пельку і звекай до цього.

Але я ніколи не змогла звикнути до цього. Тепер мені щоразу погано коли я мушу готувати їсти. Моя мама свариця на мене й дивиця на мене. Вона щаслива, бо він тепер добрий до неї. Але вона надто хвора, що пожити ще хоча б трошки.

Любий Боже,

Моя мама вмерла. Вона кричала і сварилася, коли вмерала. Вона кричала на мене. Вона сварилася на мене. Я велика. Я не можу швидко ходити. За час поки я вертаюсь від колодязя додому, то вода у відрі нагрівається. За той час поки я підготую тацю, то їжа холоне. За той час, поки я вдягну всіх дітей до школи, то настає обід. Він нич не каже. Він седить собі біля ліжка, тримає її за руку і плачить, і каже щось Не залишай мене, не йди.

Вона спетала мене про першу дитину Від кого вона? Я сказала що це від Бога. Інших чоловіків я не знаю і не знаю що можу ще сказати. Коли мені почало боліти й тоді почав рухатись мій живіт і тоді те маленьке дитя вийшло з мене. Воно смоктало свій кулачок. Я була дуже здивована.