Ходи до бабці, обійму

* * *

Привіт.

Я бабця Стефа, мені дев’яносто, і в мене є пузо, яке двійко моїх онучків не можуть обійняти. Ні поодинці. Ні вкупці. Я їм товкмачу, що то не живіт в мене великий, а вони ще маленькі. «Як підростете, то все зможете. Не морочтеся». А вони мені відказують, що мій живіт росте швидше, ніж вони. І за те дуже бідкаються. Ой, не знаю. Я все знати не можу.

Ага, так — ще у мене є цих двійко онучків, що ніяк не можуть обійняти мого живота: Лежко і Ринка. Їм десять і вісім. І з моїм пузом вони обіймаються частіше, ніж зо мною, бо ті курдуплі лиш до нього дістають. Обіймають його так немилосердно, наче то якесь рятівне коло чи, точніше, гігантський буйок в бурхливому морі. Ну, десь таке життя і є. Весь час б’є в писок гігантська хвиля, а тобі кажуть — шукай шось в тому позитивне. От онучки, приміром, не тікають від халеп, їм конче тре туди влізти й дізнатися, що далі. Бо їм не страшно, їм, най качка копне, цікаво. І цього я в них вчуся.

А коли щось мовлю до них, то зачаровано дивляться на мій живіт і тицяють пальцем по ньому через фартух, щоб знайти пупець. Але чесно — дуже бояться в нього втрапити. Бо кажуть, шо в мене то ніякий не пупець, а рот. Звідти вилітають слова, коли я говорю, — запевняють мене внучки. І туди ж засмоктує всі крихти, бурячок з борщу, навіть крапельку сметанки, — усе, що впало мені на пузо, поки я їла. А ще у них є підозра, шо мій пупець-рот під фартухом ще щось під’їдає. «Бо як так, бабусю, — ми їмо разом, а такий великий живіт лиш у тебе?» А най качка копне, якби ж я знала. Най то буде наша сімейна загадка. А взагалі, онучки люблять моє пузо. Допоки воно голодно не забуркоче. Тоді Лежко і Ринка відразу відходять подалі. Ну, як подалі — в сусідню кімнату. І зачиняють двері. Була б колодка, то, певно, і її б повісили. Виходять тільки тоді, коли гукаю: «Їсти!». От тоді їхні животи так безпардонно булькотять, шо мій проти них — м’явчить.

Ще Лежко і Ринка кажуть, що мій живіт багато сміється. Тоді він труситься так, що чутно, як всередині перекидаються вареники, які я з’їла на обід. А як інакше, кажу їм — треба перекинути, щоб не злиплося. Після того поїдання вареників за столом закінчується реготанням. Лежко і Ринка теж не хочуть, щоб їм злиплося.

Якось після такого обіду я файно задрімала. Ясна річ, моє пузо теж. А проснулася від шуму пилесоса і від того, що ті двоє приставляють пилесосну трубу мені до фартуха. Певно, шоб зловити пупець. І спустити все наїджене моїм пузом в пилесос. То я лиш здогадуватися можу. Бо розпитати не встигла. Щойно вони зобачили мої розплющені очі, а їх тяжко було не зобачити, дали драла так, шо я навіть не вгледіла як. Догнати мені онучків і в цей раз не вийшло. І пилесосна труба їм не помогла. Живіт меншим не став. А було б люкс, скажу вам.

У котрусь суботу то взагалі сталася оказія. Погода була скажена. Вітруган і дощ витворяли на вулиці, що хтіли. Вернулася я з базару — змокла як хлющ — і застала Лежка та Ринку вдома задуже радісними. Якось дуже задуже. Так мене обіймали з самого порога, що не знала, як від тих курдуплів вирватися. І то було дивно. Шось вже наробили, Стефцю. Готуйся, — подумала я собі. І відчинила двері в хату. Ті двійко налетіли на мене, як несамовиті.

— Шо наробили? — питаю.

— Нічо, — кажуть. А потім їх понесло: — Ми боялися, шо ти більш не прийдеш додому.

— А де я подінуся? — питаю. — Мушу.

— А ти нині прийшла дуже пізніше, не як завше! Знаєш, як ми довго чекали? І як то було тяжко? І шо ми собі передумали? Нині вітер такий, шо все літає. Лежко сказав, шо твій живіт, напевно, теж полетів. А якщо живіт полетів, то ти разом з ним, значить. Ми вже не знали, де тебе виглядати: чи в небі, чи з автобуса. А потім побачили живіт, який виходить в твоєму плащі з автобуса, а ти — за ним. Лежко каже, шо тільки ті тяжкі торби, які ти несла в обох руках, тебе й врятували і не дали здути. Інакше, бабцю, ти літала б, як велика повітряна куля, і ми тебе не дістали б. Бо ше ж курдуплі. Чи вже, може, ні?

А коли настає вечір, живіт для курдуплів стає найліпшою подушкою. На ній вони сплять, соплять і пихкотять, а коли сумно — плачуть і витирають об неї соплі.