Шелест бамбукового гаю

В одному лісі було дивовижне місто, обнесене з усіх сторін високим парканом, за яким, куди не кинь оком, тягнулися густі дрімучі хащі. До міста вела тільки одна дорога, а люди у ньому жили сумно і бідно, адже не спілкувалися ні з ким, хто мешкав за межами пралісу. Вдень вони обробляли прекрасні квіткові сади, щоби хоч трохи заповнити ту сірість та імлу, що опускалися на них із настанням ночі. Дні їхні були теплі й розкішні, але ночі — темні та густі, без жодної зірочки на всьому чорному небі.

Якось, коли вечір уже опустив свою долоню на місто, що засинало, у його браму постукало одне прекрасне створіння. Це була дівчинка, волосся якої розпускалося білосніжними кучерями першого снігу, а очі горіли зеленими смарагдами найглибших печер. Вона була така ніжна і красива, аж духмяний сад із рум’яних квіточок умить підніс свої пелюстки, немов зустрів амарант, що яскрів уночі. Вартові ж у воріт стояли здивовані, бо ніколи не бачили такої краси.

— Невже почався смарагдовий дощ? — запитали вони.

Але це сяяли очі цієї дівчинки, а її білосніжні руки і срібне волосся блищали на сонному обличчі землі.

— Хто ти? — запитали її вартові.

— Я не знаю, — відповіла прекрасна принцеса, — я просто мандрую одним містом до іншого і, якщо дозволите, цієї ночі залишусь у вас.

— Невже в тебе немає ні батька, ні матері? — знову здивовано запитали вони.

— Не пам’ятаю їх, — відповідала захожа, — але я прийшла з тих земель, де сяють яскраві зірки, і хочу вам розповісти про них.

Але вартові не повірили дівчинці й тільки глузували з її слів:

— Що ж, як бажаєш, то можеш увійти, але вже от-от ніч, і краще б тобі якнайшвидше знайти ночівлю.

Ніч чимраз щільніше вкладала місто у свою колиску, і що далі йшла дівчинка пустельними вулицями, то глибше потопали її сліди в похмурій і в’язкій сутіні. Рідкісні хати зустрічали її вогнями, та й більшість жителів із настанням ночі ставали геть злі та нечулі — лише сонячне світло додавало їм трішечки теплоти і змащувало іржаві серця оливою людської доброти.

І ось, уже аж на околицях, коли не залишилося жодної надії, що хтось із городян відчинить дівчинці двері, її смарагдовий погляд раптом упав на невеличкий чорний клубочок, який лежав неподалік.

Придивившись, побачила, що то наскрізь замерзлий малюк, покинутий на холодному вітрі й укритий лише простирадлом темряви. Його ручки вже посиніли від холоду, ніжки тремтіли на крижаному вітрі, а в грудях насилу клекотіло.

— Які ж кам’яні серця в цих людей, якщо вони лишили дитину на такому холоді, — сказала сама собі дівчинка, беручи малюка на руки, і заходилася стукати у двері останніх будинків.

І ось нарешті в одному з них відчинили, і прекрасну юну леді з її малюком впустили всередину, дали теплого чаю і шматочок вівсяної ватрушки.

— Як тебе звуть? — запитала дівчинку господиня оселі.

— У мене немає імені, — відповіла вона, — я прийшла сюди тільки надвечір і знайшла у вас малюка.

— Мабуть, його хтось підкинув, — відповіла господиня. — Можете залишитися на ніч, але вранці маєте піти.

Аж раптом, зазирнувши у прекрасні очі дівчинки, жінці на мить здалося, наче в них зблиснуло щось дивовижне, ніби яскрава блискавка з розсипом золота пронизала її погляд.

А вранці дівчинка взяла малюка і покинула той дім.

Вони блукали розквітлими вулицями міста, сподіваючись знайти бодай когось, хто зможе їм дати притулок. Але городяни лише відводили від незнайомки очі, не бажаючи ділитися з нею дахом і гарячою їжею. Дівчинка ходила від одного будинку до іншого, густий аромат жасмину і яскравих рожевих троянд пестив її тіло. Та люди, яким належали ті квіти, були грубі й жорстокі. Юна леді була тендітна і ніжна, а шкіра її — біла і чиста, немов найвіддаленіші снігові вершини, та вона благала про будь-яку роботу, бо хотіла нагодувати малюка. Та попри яскравий ароматний день і золоті промені сонця, містяни знали, що скоро їх знову огорне темрява і ніч буде така ж густа й безпросвітна, і тому ненавиділи всіх, хто потребував співчуття, адже й самі не мали його.

Так минув день, а дівчинка знай блукала вулицями, щосили притискаючи до себе малюка. Рідкісні перехожі зверхньо минали двох незнайомців, що від холодного нічного вітру вже обоє стали схожі на сірий клубок. Нарешті біля дівчинки зупинився один із вартових, а потім підійшов й інший.