Одного ранку Упертюх вийшов на подвір’я своєї печери і подивився на світ. Його світ був дуже великий, але Упертюх умів дивитися так, що бачив одразу геть усе: криницю під чорною ґонтою, стовбур старого горіха, зваленого бурею минулої осені, сад, в якому росли кущі смородини і малини, а ще яблуні, вишні, груші, сливи, черешні. З трьох боків печера, сад і подвір’я були загороджені, а четвертим боком Упертюхів світ виходив у ліс.
Багато років тому, коли над лісом пролетіла буря і наламала з дерев купу гілляк, Упертюх сам зробив загорожу. Він притягнув на подвір’я найдовші, найтовстіші й найрівніші гілки і, позрізавши з них тоненькі галузки, вирішив відгородитися від того іншого світу, який йому не дуже подобався. З товстих гілок Упертюх поробив стовпчики, з трьох боків свого світу на однаковій відстані одна від одної викопав ямки і надійно забив у них ті кілочки. З трохи тонших гілок злагодив поперечини, вирізав на стовпцях заглибини, вклав у них кінці поперечин і міцно поприв’язував сплетеними косичкою вербовими галузками. Поперечні гілки укладав щільно, щоби той незрозумілий світ за ним не підглядав! Але того всього йому видалося замало, й Упертюх висадив під загорожею смородинові та малинові кущі, які пізніше розрослися так буйно, що в деяких місцях вигналися понад паркан.
Неподалік від кущів, трохи ближче до подвір’я, Упертюх посадив рівненькими рядочками півонії. Вони щовесни переповнювали печеру шаленими пахощами. Півонії росли собі самі, їх не треба було доглядати. Коли сходив сніг, із-під землі вистрілювали червоні стебельця і чекали, коли сонце по-справжньому потепліє.
А майже на самому подвір’ї Упертюх висадив кольорові жоржини — довгоногі квіти з пухнастими голівками. Колись давно жоржини садила його бабця. Від неї він і отримав кошик сухих цибулинок, які навесні закопував у землю, а пізньої осені, коли від жоржин залишалися тільки поламані вітром стебла, обережно викопував і, висушивши цибулинки на стриху, знову складав їх до бабусиного кошика: щоби чекали до наступної весни.
Упертюх жив сам, але майже ніколи не нудьгував. Завжди мав щось до роботи. У його світі було багато справ. Наприклад, узимку треба було відкидати сніг із подвір’я і з даху печери. Упертюх не лінувався: спочатку накладав сніг у зручний візок, який змайстрував ще його тато, відтак штовхав візок до загорожі, а потому, лопата за лопатою, перекидав утрамбовані купи сніжинок за межі подвір’я. За декілька тижнів під Упертюховим парканом виростали оборонні вали, і печера перетворювалася на неприступну фортецю, роблячи його світ особливо затишним і безпечним.
Узимку Упертюх щодня заносив до печери кошик дров і розпалював у ватрані. Міг годинами сидіти і дивитися, як сухі гілки перетворюються на червоні жаринки, а потому на попіл. На жаринках він готував собі каву, запарював чай із ожинових галузок і з листочків смородини, пік картоплю і навіть варив кашу в невеличкому чавунному казанку. У печері була велика піч, але її Упертюх розпалював щойно за два дні до Різдва, коли виймав із верхньої шухляди креденса зошит із бабусиними переписами. Щороку на Святвечір він готував дванадцять страв, — так робили його бабця і мама. Накривав стіл на дві особи, розставляв у глиняних розмальованих полумисках борщ із вушками, вареники, рибу, запашні пампушки з рожею (з усього приготованого вони смакували йому найбільше), калач, спечений за прапрабабциним переписом, інші страви й сідав у своє крісло з м’якенькою подушечкою: мама пошила її, коли Упертюх був іще маленьким Упертюшком.
Після вечері він колядував, а тоді розгортав свою улюблену книжку про Вінні Пуха, яку знав уже напам’ять, і все одно уважно читав. У печері було багато книжок, але Упертюх уважав, що на Святвечір варто читати лишень улюблену.
В інші дні він брався до інших книжок, зручно вмостившись на теплому килимку біля ватрана. Узимку Упертюх завжди багато читав і наступної зими збирався вже всьоме почати перечитувати шістсот двадцять п’ять книг своєї бібліотеки, які рівненькими рядами, по двадцять п’ять у кожному, стояли на двадцяти п’яти дубових полицях, а ті полиці змайстрував іще Упертюхів дід.