| Видавництво: | Видавництво Старого Лева |
| Автор: | Ілларіон Павлюк |
| Жанр: | Фентезі |
| Де читати: | У застосунку Наша Книга — детальніше |
| ISBN: | 9789664484944 |
Цю книгу не можна завантажити — вона доступна для читання лише в нашому мобільному застосунку.
Застосунок доступний на Android та iOS.
«Книга Еміля» — новий роман Ілларіона Павлюка, автора бестселерів «Я бачу, вас цікавить пітьма», «Танець недоумка» та «Білий попіл». Вийшов у «Видавництві Старого Лева» 2025 року.
Еміль не вміє спати. Взагалі. А його мама час від часу все забуває, не впізнає сина та не памʼятає власного імені. Щоб їй допомогти, у Еміля є ритуал, якому треба слідувати до останнього слова. Вдвох вони переїжджають туди, де їх ніхто не знає, — на засніжений острів, де доводиться жити у школі.
І якось уночі в порожніх шкільних коридорах лунає дзвінок телефона. Еміль підіймає слухавку та впізнає голос брата, що помер кілька років тому: «Допоможи мені повернутися!»
Та як повернути того, хто помер? Як не втратити себе у світах, де між можливим і неможливим — тонка межа, а кожна помилка може коштувати життя? Що насправді забула мама Еміля? І чи варто їй це нагадувати?
Розділ 1
«Віщування»
Про цю неймовірну історію колись навіть у газетах писали. І якщо добряче попорпатися в пожовклих бібліотечних архівах, ви напевно знайдете ту статтю. Навіть не одну. Та однак написали тоді дуже мало і лише про один крихітний аспект. Можна навіть сказати, не написали, а так, згадали. Нині ж настав час відкрити правду повністю, до кінця. І, ясна річ, від самого початку.
А почалося все в одній віддаленій місцині. Такій віддаленій, що люди, які там жили, весь інший світ називали словом «материк» і переважно не дуже цікавилися, що там, «на материку», відбувається. Бо жили на острові. Величезному, непривітному, але неймовірно мальовничому острові з дуже суворими зимами.
— Алло! — гаркнув у телефонну слухавку довготелесий директор школи, на прізвище Рессель, й нервово подмухав. — Ффффуш-фффуш! Алло! То де ж їм ночувати?! Люди з материка прилетіли! Алло! Юро! Ти мені коли обіцяв? Коли обіцяв?! А зараз уже четверте грудня, Юро!
І роздратовано хряцнув трубкою об телефон. Не в сенсі вдарив, а в сенсі — поклав у спеціальну виїмку, де слухавка притискала своєю вагою важільці, перериваючи дзвінок. Тепер це навіть звучить дивно. Адже історія ця сталася не просто далеко, а ще й давно.
Моїм дітям сьогодні й пояснити складно: телефон завбільшки з чайник, замість кнопок — диск із дірочками для пальців. Устромив пальця навпроти цифри, крутнув, відпустив — диск повільно повернувся на місце… Добре, що номери були короткі. У маленьких містах — всього лише з п’яти цифр, які легко запам’ятати. Телефон був один на сім’ю, та й мала його далеко не кожна родина — треба було подати заявку на отримання номера й чекати в черзі кілька років. Такі телефони називали «домашніми», щоб не плутати з «робочими» — тими, що стояли на роботі. Домашній телефон тримали на почесному місці в коридорі або вітальні, на спеціальній поличці чи трюмо, й апарат був намертво припнутий проводом до особливої розетки з п’ятьма прямокутними дірочками. У телефона була велика, важка трубка на гнучкому, закрученому спіраллю дроті; трубку потрібно було підносити до вуха й говорити. Частіше навіть кричати — бо було кепсько чути. Іноді ще й дмухати в неї: «Алло! Алло, чуєш? Ффффуш-фффуш! Алло!». Це, до речі, зовсім не допомагало, але всі чомусь однак дмухали. Телефони були різних кольорів: темно-зеленого, карамельно-червоного, жовтувато-бежевого, кабачково-оранжевого і навіть підозріло коричневого. Чомусь зовсім не було сніжно-білих, і ще, мабуть, ніжно-рожевих. Директор мав солідний чорний.
В Еміля з мамою домашнього телефону взагалі не було. Правду кажучи, зараз у них і дому не було — вони приїхали з двома валізами (більшою й меншою) і наплічничком з особистими речами Еміля (переважно іграшками та книжками). І навіть ночувати їм, як з’ясувалося, ніде.
Але повернімося до директора Ресселя. Він грюкнув трубкою об телефон, і той видав жалісне металеве «тін-н-ннь!». Потім директор витягнув із кишені коричневого піджака «в ялинку» товсту пір’яну ручку і почав нервово тарабанити нею по столу. Його вузьке, витягнуте обличчя було сіре, а очі запали — так буває, якщо довго не спиш.
«Або багато п’єш», — подумала мама. Але вголос, ясна річ, не сказала.
Еміль зацікавлено розглядав гіпсовий бюст первісної людини на директорському столі. Первісна людина витріщалася в порожнечу, суворо звівши брови, й Еміль думав, що вони з директором чимось схожі.
— Накладка вийшла, — нарешті втомлено сказав Рессель і підняв зніяковілий погляд. — Щось придумаємо. На вулиці не покинемо!
— Точно… — невпевнено промовила мама, і було незрозуміло, відповідає вона чи запитує. — Не з вашою зимою.
— На материку такого не побачиш, еге ж?
Директор кивнув на вузьке вікно. Зовні на підвіконні було стільки снігу, що в кабінеті панувала напівтемрява — ніби скло з того боку на третину зафарбували. Сьогодні, поки вони йшли від автобусної зупинки, мама весь час нагадувала Емілеві, щоб не забував терти носа, бо так холодно, що можна відморозити.
— І це ви ще буранів наших не бачили… — директор схилився над столом і поглянув на Еміля. — Знаєш, що таке буран, братику?
«Усе в цьому світі або заради любові, або через любов, або не має значення.»
«Погодься, врятувати чуже життя — це вже не даремно прожити власне.»
«Завжди легше лишатись сміливим, коли захищаєш слабшого.»
«Напевно, в цьому й помилка — хотіти, щоб люди були іншими.»
Ця книга читається в застосунку Наша Книга: купили на сайті — вона одразу у вашій бібліотеці на телефоні, з офлайн-режимом і синхронізацією прогресу.
