Передмова редактора4
А були то направду дивні твори — уже тим, що стали першими в науково-популярному жанрі, писані й видані українською мовою. По-друге, тим, що їхній автор, Іван Пулюй, був одним із найвизначніших європейських учених-фізиків своєї доби, палким просвітителем свого народу та перекладачем Святого Письма. А по-третє, своїм вселенським розмахом — від молекулярних взаємодій до утворення нових зір та фізичних підвалин морального імперативу непропащої сили, за яким будь-які позитивні дії і вчинки людини не щезають безслідно, а як і кожна сила (енергія) перетворюються, переходять та накопичуються для благих справ.
Були… Та чи цікаві вони тепер, коли минуло майже півтора століття після написання? І чим можуть бути корисними для нас?
Дуже влучно на питання такого штибу відповідав Іван Драч у статті з нагоди 160-річчя від дня народження Івана Франка1) (з котрим, до слова, читач теж не раз зустрінеться на сторінках цієї книги). Ми подамо тут якомога розлогіше ці цитати, сподіваючись, що авторитет великого поета й громадянина наверне до книги навіть «непоборних» «модерністів». Отож, пише І. Драч:
«Уже не одного разу, розмірковуючи над долею великих українців минулого, зашпортуєшся на думці: чи не надто прагматично (не в кращому
розумінні слова), чи не надто по-школярськи, по-спудейськи підходимо
ми до пам’яті про класиків? Чи нас так привчили, чи самі привчилися,
але вже зашкарублі стереотипи ювілеїв, їхній надто законсервований ритуал незрідка не лише не наближають, а можливо, навіть віддаляють
наше живе почуття, живу думку від того чи того українського генія, звужують і збіднюють, а може, й здрібнюють його сприйняття. Нам відразу
хочеться знайти в нього щось таке пожиточне, хоч і духовне чи інтелектуальне, але неодмінно таке, що можна негайно утилізувати в злобі дня.
Я не заперечую і не відкидаю такого споживання доробку сердець і умів
наших великих предків, інвентаризації його, пошуків у ньому шпаргалок
для складання наших власних екзаменів перед життям, перед історією.
Але щось із великої спадщини, як на мене, при цьому втрачається».
Далі говориться немовби конкретно про І. Франка, але, о, диво! — ці характеристики майже без «підгонки» підходять для І. Пулюя:
«Іван Франко (а можна написати й Іван Пулюй. — Ред.). Великий, щедрий розум. Велике, щире серце. Великий майстер слова. Енциклопедист
не лише в царині знань,айу своїй політичній, громадській, науковій
діяльності. Посидючий дослідник чи просто читач знайде у Франка для
будь-якого часу з нашим включно (та й у майбутньому) чимало похватних максим і крилатих виразів, точних аналітичних характеристик щодо 1 Драч І. Іван Франко і ми. Кілька суб’єктивних вражень під кінець ХХ століття /Іван
Франко у творенні української національної ідентичності: Збірник праць. — Головні
редактори О.О. Рафальський та П.М. Чернега //Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. — Ніжин, 2016, с. 22–30. Передмова редактора 5
багатьох сфер суспільного життя. Ці перлини минулої творчої рефлексії
іскрами проходять через свідомість нащадка, збуджують пізнішу наукову
і художню творчість. Це ознака безсмертя, так. Але ця ознака не вичерпує всього, що випромінює це ім’я для українця.
Що ще? Людина, яка досягнула граничної концентрації своєї волі, закувала себе чи в кайдани, чи в ярмо самодисципліни і зробила стільки,
скільки, дай Боже, осягнути якомусь чималому науковому чи творчому
колективу. І такий приклад підзаряджає наші енергетичні акумулятори,
підстьобує соромом за нашу, як то буває, лінькуватість, розслабленість,
а може, й гедонізм, що є лихою спокусою для нас, грішних.
Що ще? Можливо, перший галичанин, який так природно, нештучно,
без потреби ставити його на котурни чи підмальовувати, зробився всеукраїнцем. …Один із тих унікальних перпетуум-мобіле, яких неможливо
створити для продукування фізичної енергії, але тільки які й продукують енергію духовну».
І тут підходимо до головного.
Що ще? Багато чогось, що не так легко надається до дефініцій, до формалізації.
…Але наразі мені буває досить самої вже присутності в українському
небі зірки такої величини і яскравості, як Іван Франко. Від неї рідне небо
стає ріднішим. Її бачать мільйони українців, що змінюють одні одних.
Комусь вона скаже колись щось більше, ніж мені, комусь менше. Але вже
одна віра, одна впевненість у тому, що вона не згасне ніколи, що світитиме і українським штурманам, і українським закоханим, одне тільки
споглядання цього феномена вічності українського космосу допомагає
міцніше стояти і на Землі-планеті, і на Землі українській».
Передбачаємо, що не кожному читачеві, який тільки-но візьме до рук цю книгу, буде зрозумілим таке перенесення характеристик галичанина Франка на галичанина Пулюя. Причиною тому майже непроникна завіса, яка на сотню літ затулила від українців ім’я Івана Пулюя, яку тільки в останні десятиліття вдалося трохи розвіяти. Але навіть після побіжного ознайомлення з цією книгою читач переконається, що ми не перебільшуємо.
Основу книги становлять дві науково-популярні і дві публіцистичні праці І. Пулюя.
Назва першої науково-популярної праці «Непропаща сила» видалася нам настільки символічною, що її взято за назву всієї книги. До того ж її головна ідея червоною ниткою проходить і через інші подані тут праці. У ній йдеться про відкриття та всесвітні прояви фундаментального фізичного закону збереження енергії (за термінологією автора — «закону непропащої сили»), а також про благодатний вплив цього закону на моральну міць людського духу.
Вселенським проявом фізичного закону непропащої сили є спалахи, пульсація і згасання далеких зірок. Деталізації цих фізико-астрономіч- Передмова редактора6 них феноменів з погляду науки кінця ХІХ ст. присвячена друга із поданих тут науково-популярних праць — «Нові та перемінні зорі». І в ній автор теж не раз перекидає містки від природознавства до сфери духовного життя, етики й моралі. Ось два приклади:
«Закон, за яким енергія не пропадає, має всезагальне значення, бо
