Автаркія. Самодостатність у сучасному світі

У часи криз і катастроф відкривається можливість провес­ти пізнавальні спостереження за основами людського існування та виворотом, за лаштунками звичайного млявоплинного життя. Найкращим чином це дає змогу зробити війна. І одна з її найважливіших парадоксальних істин — людська істота сама по собі нічого не варта. Тільки героїзм як найчистіший прояв особистості дає реальну цінність її існуванню.

На тлі загального гуркоту та урочистого маршу смертоносної машинерії людина — просто прямохідний шматок м’яса. Його зминають вибухові хвилі, розривають на шматки тонни металу, прорізають дрібні уламки. Цей шматок м’яса доволі тупий: серйозна нейромережа в розмовах вже перевершує людину-­середнячка. Він слабкий: кризи викривають, скільки гидоти в собі впродовж життя збирає і тримає «маленька людина». Він пустий... Навіщо він існує?

Звідки походить уся ця дріб’язкова міщанська концентрація на простому животінні? Чому тілесну оболонку наділяють надважливим статусом, а психічну деградацію всі­ляко виправдовують? Звідки віра у святість життя заради індивідуального споживання — така, що західні люди-атоми в ім’я нього відмовляються від продовження роду, а мігранти тікають від коріння і власної долі? Чому ці люди аж так переоцінюють «людське, надто людське»? Вони не бажають змінюватись навіть у грандіозні часи перетворень і слави, облаштовуючи навкруги себе, як захисну плівку, затишні ілюзії.

Як можна прийняти серцем, що одночасно в одній країні й одному медіапросторі існують дві крайні протилежності... Перша — самоподолання і подвижництво найкращих з роду людського, що долають страх під артилерійськими ударами й у штурмах ворожих траншей, а друга — самопрезентація дегенератів, які відмовляються від своєї статі, ідентичності та продовження роду, а також роблять культ зі своєї безпомічності?

За межами цієї брехні можливий, і колись існував, органічний, укорінений у природу світовий порядок. У ньому досі існують мільйони — як дерева у лісі, як колосся на полі. Вони виростають із землі, живуть, плодяться, хвилями хитаються від вітрів історії, а потім у землю йдуть, щоб із неї знову постати. Одиниці — утверджуються на тлі цих людських лугів і лісів, як рідкісні квіти, як дивовижні орнаменти на стародавньому камені, як зірки, що падають на нічному небі.

«Здоровий глузд»? Буржуазна «нормальність»? Це вигадані поняття, що прикривають тонким шаром божевільний, проте реальний світ насильства, крові та страждань.

Усі великі речі створюються або з великої любові, або з великої відрази. Остання творчо навіть більш плодовита, оскільки дає змогу розрізняти й насамперед ставити під сумнів те, що відбувається навкруги, а в наш час ілюзій це дуже важлива здібність.

Якщо, живучи в місті, здорова натура озирнеться довкола, в неї виникне велика відраза до міщанства. Буржуазне існування — ілюзія, тонка плівка, мильна бульбашка, навколо якої несуться хвилі хаосу справжнього життя: кров, смерть, гуркіт. Це брехня, створена для зручності, неприродне існування, яке є повністю інертним.

Класичне міщанство у повному значенні цього слова вже є явищем учорашнього дня, хоча де-не-де його ще можна зустріти. Сьогоднішній штам цього вірусу в рази шкідливіший за класичний. Наразі світ повниться постлюдьми без роду і племені — атомізованою біомасою, що хитається по всіх усюдах, шукаючи незрозуміло чого. Це діти вчорашнього буржуазного світу, тож проблеми і хвороби сьогодення мають з ним прямий зв’язок.

Смертний гріх міщанства — спустошення сенсу життя. Корінь хвороби — у його ставленні до Пригоди — того, що є центром життя як театру.