Віскі для Бонда... Примітки перекладача : збірка есеїв

Вступ до «Приміток перекладача»

На мою думку, перекладач багато в чому схожий із... кухарем. Бо він готує задану страву з набору цілком звичних для неї інгредієнтів. І рецепт нібито є. Але! Відомо, приміром, десятки видів плову — з бараниною, телятиною або яловичиною (на жаль чи на щастя, але свинину мусульмани не використовують); із куркумою та зирою; з родзинками, барбарисом або навіть айвою; із рисом довгастим чи круглим (сорту камоліно); з курдючним салом, на бавовняниковій чи соняшниковій олії; ферганський чи бухарський, андижанський чи азербайджанський (солодкий, з курагою!) тощо. Його можна приготувати в товстостінному баняку для невеликої групи осіб або ж у великому казані для масового застілля сотні їдців; він може бути традиційний («общепит »!) — прісний і кашоподібний — або ж гострий та щедро присмачений екзотичними спеціями. У його смакові можна вловити індивідуальність кухаря — а можна цього й не відчути! Його подають на будь-якій тарелі, але краще — на спеціальному лягані: гарному, розмальованому.

Цією універсальною і добре збалансованою стравою, виникнення якої датується І- ІІ століттями до нашої ери (воїни Александра Македонського чи не півсвіту пройшли, харчуючись нею!), можна перекусити, наїстися досита — або ж довго смакувати, присьорбуючи зелений чай із вигадливо оздоблених піал.

Так само — з любов’ю чи недбало, майстерно або неоковирно, ретельно, рисинку до рисинки, чи абияк творить переклад -п лов тлумач. Звісно ж, зазвичай цю страву готують вельми сумлінно, дотримуючись загальних засад її рецептури. Але: кожен драгоман вносить у такий наїдок щось своє — то вогню додасть, то рис дещо довше замочить (на чотири-шість годин!), то дасть змогу готовій страві трохи настоятися (бо ж і перекладові бажано певний час «відлежатися» — особливо класиці!), то додасть власну, «таємну» спецію... Усяко буває.

У цій книжці нема готових рецептів «приготування» перекладів. Можливо, є кілька секретів чи тонкощів... Можливо, й нема... Однак, на моє переконання, специфіка роботи змальована доволі детально.

Запропоновано ще й десерт: міцна кава з не надто притаманними східній кухні вершками, де вершками слугують найкращі, найпромовистіші, на думку перекладача, уривки з перекладених творів.

Можливо, завдяки спонукуванню з боку тлумача книголюб ці твори й прочитає. І щось із запропонованого йому справді смакуватиме.

Що таке перекладач

і «з чим його їдять»?

Перекладач — людина особлива, дражлива, вразлива й емоційно специфічна. Йому або чогось недодано від народження, або навпаки — передано забагато ментальних спецій та нервових імпульсів. Утім, із ним однозначно щось не так. Його своєрідність проявляється не завжди відразу, в дитинстві. Часом на усвідомлення власних дивацтв необхідні роки.

Робота перекладача схожа на чіпку системну хворобу — щось на зразок герпесу або червоного вовчака. Вона охоплює кожну клітинку тіла хворого і вже не відпускає, незважаючи на певні періоди ремісії. Ще учора ти була (чи був) абсолютно нормальною людиною: безтурботно ходила вулицями міста, самовіддано рвала бур’яни на дачі, ліпила вареники, читала улюблені романи … так -так, просто читала. І от цілком випадково книжка стала для тебе об’єктом інтелектуальної дезінтеграції та препарування: тобі довелося перекласти її самій. Усвідомлення того, що у тебе в руках книжка значного обсягу (під триста сторінок) , і ти якось — о ні, не якось, а якнайкраще! — мусиш її перекласти, вводить тебе у багатоденний стрес. Звісно ж, тобі страшенно цікаво (без цього й не бралася б!), але й неабияк лячно. Ясна річ, найкраще, якщо цю першу книгу на замовлення отримаєш порціями — скажімо, двадцять сторінок на пробу. Ти що, тупа — не зможеш перекласти порівняно невеликий текст, адже на це вчилась?! Така думка підбадьорює. Але першу сторінку тлумачиш цілу вічність — перевіряєш у словнику чи не всі слова поспіль, навіть найпростіші — а що як натрапиш на якесь інше, досі невідоме тобі значення (і таких значень сила-силенна!)? Звісно ж, є перекладачі (сама була свідком цього і бачила таке), котрі завжди беруть із люб’язно запропонованих чи то традиційним, чи то електронним словником варіантів лише перше значення — безвідносно до того, підходить воно їм, тобто текстові, чи ні. Бо вважають, що знають іноземну (та й рідну!) мову досконало. Коли я чую таке, мене майже судомить. Досконало, ха…!

Отож, надвечір голова перекладачки нагадує трансформаторну підстанцію, де туди -сюди пульсує напруга змінного струму і розподіляється між логічною та емоційною півкулями. Можливо, так сказати науково й геть неправильно, але емоційно, певно, можна. На ранок ота перша сторінка зазнає численних виправлень і надалі найбільше наражатиметься на корективи. Холодний відчай стискає серце. Невже ти таки тупа? Ну чому, чому ж у тебе так нікчемно виходить передати на письмі чужі думки, які ти ніби добре зрозуміла? Звісно ж, можна облишити усі спроби й зайнятися чимось іншим. Наприклад, щоранку варити кашу для зарозумілих голубів чи гладити спинки/животики дворових котів. Хоча навіть із таких пустопорожніх занять часом виходить щось доладне: народилась же у голові Джона Леннона пісня «Ледімадонна» в момент споглядання голубів… Однак зазвичай бездумні заняття такими ж і залишаються, до того ж — а що ж тоді робити білій та сірій речовинам лобних часток обох півкуль головного мозку??? (Саме так гарно пишуть у висновках МРТ…) Невже просто залишатися недоторканими? Бо ж переклад складного художнього тексту не лише замінює розв’язування найзаплутанішого кросворда, а й дарує якусь незрозумілу насолоду. Поступово переклад стає залежністю. Інтелектуальною та емоційною.

Який ти, тлумачу?

Тож як нині виглядає середньостатистичний перекладач? Поки що облишмо вікові рамки й зупинімося на типових експліцитних проявах.