Пес на ім'я Мані, або Абетка грошей

Білий лабрадор

Я вже віддавна, не пам’ятаю й відколи, праг­ну­ла мати песика. Але жили ми в орендовано­му по­­мешканні, і наш господар суворо заборонив три мати вдома собаку. Мій тато спробував поговори­­­ти з власником помешкання, проте марно. Бу­ва­ють же такі люди, з якими просто неможливо розмовляти. Власник стверджував, що іншим ви­­­най­­мачам не до вподоби тварини в будинку. Повна дурня! Я знала одну родину на другому і ще одну — на третьому поверсі, які охоче завели б со­бі чоти­рилапого друга. Насправді ж, то сам гос­по­­­дар не терпів собак.

Якось мій тато сказав:

— Йому йдеться зовсім не про собаку. Він не любить навіть сам себе, тож і щастю інших не ра­дий.

Згодом я уважніше придивилася до власни­ка будинку. Він справді мав якийсь похмурий і не­вдо­волений вигляд. А після того, як моя мама при нагоді знову заговорила з ним про собаку, він на­діслав нам рекомендованого листа з погрозою ви­се­лити з помешкання.

Я ще й нині вважаю, що жодна людина не має права забороняти іншій заводити удома пса, а сенс купувати дім полягає також і в тому, щоб там тримати домашніх тварин.

Минуло трохи часу, і мої батьки купили буди­ночок із садком. У мене з’явилася власна кімната, я була на сьомому небі від щастя. Однак мої бать­ки не почувалися надто щасливими. Усе ви­явило­ся набагато дорожче, ніж передбачалося. Звісно, я збагнула, що грошей обмаль, тому вирі­ши­ла на де­кілька тижнів обмежити свої заба­ган­ки. Хоча найдужче мені бажалося таки собаки…

Одного ранку мене розбудила мама, вона була дуже схвильована.

— Кіро, вставай хутчіше! Унизу перед будин­ком лежить поранений песик і спить…

Я миттю зірвалася з ліжка й кинулася на­двір. І справді, на розі будинку та гаража лежав білий пес. Він міцно й неспокійно спав. На спи­­ні, біля задніх ніг, він мав криваву рану десь зо шість сантиметрів завдовжки. Скидалося на те, що його покалічив інший пес. Мабуть, він докли­гав сюди і, знесилений, заснув. Мені стало не­й­мо­­вірно шкода бідолаху. «Який же мерзотник поні­­вечив його?» — подумала я собі. Раптом пес про­­ки­­нув­ся і глянув на мене великими очима, а тоді ступив кілька кроків у мій бік. Однак він був над­то слабкий, лапи у нього тремтіли й ковзали на слизь­кому камінні — він плюхнувся на жи­віт. Я відразу полюбила його.

Ми обережно занесли собаку до авто й відвезли до ветеринара. Зяючі рани зашили і зробили кіль­ка заштриків. Заспокоєний, він заснув. Лікар по­яс­­нив нам, що йдеться й справді про укуси, але рани швидко загояться. А ще він розповів, що це за пес. Приблуда був лабрадором. Дуже добро­­душна й інтелігентна порода. Любить дітей. За­в­дяки своєму характеру, лабрадори найкращі по­водирі для сліпих.

Доки лікар говорив, я гла­дила білого собаку. Яке м’якеньке хутро він мав! А який симпатич­ний!

Він спав до самого дому. Ми обережно пере­несли його на підстилку в кухні. Я не зводила з нього очей. «Сподіваюся, він одужає», — подумки просила я.

Даремно я хвилювалася. Пес одужав дуже швид­ко. Однак постала інша серйозна проблема: ми ж не знали, звідки він узявся, хто був його госпо­дарем. Чи можна залишити його в себе? Нараз мене скувало страхом. А що як мої батьки не захочуть тримати собаку? У нас і так не надто ба­­га­то грошей…

Звісно, слід було пошукати власника, хоча потай я сподівалася, що ми його ніколи не зна­й­демо. Мій тато насамперед подав оголошення, а ще зателефонував до навколишніх притулків для тварин. Але ніхто не зголосився. З кожним днем, проведеним у нас, собака щораз більше поло­­нив серця моїх батьків. І, зрештою, ми вже не уявля­ли нашого життя без нього.

Лабрадор тим часом цілком одужав. Одного дня я бавилася з ним до повної знемоги. Потім ми снідали, і мова знову зайшла про гроші. Такі розмови були мені не до душі. По-перше, я нічого не розуміла у фінансових справах, а по-друге, усіх засмучувала ця тема.

Дочекавшись слушної миті, я перевела роз­мо­ву на дещо важливіше:

— Як, власне кажучи, звати нашого пса?

Усі нараз зрозуміли, що ми не знаємо імені лабрадора.

На мою думку, то було неправильно. Пес не може жити без імені. Я задивилася на білий вов­няний клубок, що міцно спав на підстилці за три метри від мене. Однак жодне ім’я не спадало мені на думку. Я замислилася…