І от серед цього всього — день народження маминого суперняшного Данилочка! З тортиком від української господині, якій привозять «справжні, нормальні продукти, особливо сметану, не таку, як ця супермаркетна знежирена хімія». До Данила прийшли друзі. Вони зробили пікнік у парку. Йому було слей! І нічо, що серед гостей було два тіпи, які, коли ми тільки приїхали, спитали, чи розвалило нам хату і скільки родичів убило. А ще Данилова крашиха, та аб’юзерка, яка раз на перерві позичила в мене скакалку, а тоді жбурнула назад зі словами: «Вона закоротка, як і твоя спідниця». Звісно, у цій країні найвищих у світі людей на всіх скакалок не настарчишся.
Одразу після дня народження мама зарядила пісню про те, що це останній рік, коли її Данічка зможе поїхати в Україну (ну тобто так, щоб потім з неї могти виїхати), тому обов’язково треба з’їздити на наступне Різдво. Дивно було ціле літо слухати розмови про Різдво. Влітку почілити нам не світило, бо мама нарешті вийшла на роботу й треба було цілими днями глядіти малих. Теоретично — нам з Данилом. Але в Данила були друзі й навушники. А в мене залишався тільки паблік, де я анонімно хейтила це все. Напряг-напряг-напряг! Два рази ми з’їздили до нідерландського моря, ну типу, щоб ще більше над собою познущатися. Малі всі троє застудилися від плюскання в холодній воді, а мама спалила й обвітрила обличчя, бо скільки їй не кажи, що не мазатися кремом — стрьом, вона не попускається і смалить ту шкіру, бо ж «треба, щоб видно було, що була на морі». Результат, звісно, трешовенький — схоже на панду-навпаки, у якої навколо очей аж світяться два білі кола від сонцезахисних окулярів.
Коротше, пів року все танцювало довкола Данилкового майбутнього повноліття. Мене страшно тригерило, що він ніби мамина маріонетка, не здатна самостійно планувати своє життя.
«Перший раз святкуємо зі всім світом. І невідомо, скільки ще буде тих Різдвів у такому складі, — від самого червня безперестанку флудила мама. — Прадідові цього року буде дев’яносто чотири. Тато ваш воює від першого дня».
Невідомо, що сталося в маминій голові (я вирішила не уточнювати), але про тата знову було дозволено згадувати.
Ялинки тут почали ставити відразу після Геловіну. Це нагнітало атмосферу ще більше — так наче от-от треба купувати подарунки й пакуватися в дорогу, інакше все пропустиш. У школі обговорювали різдвяні традиції різних країн. Про Україну чомусь розповіли, що ми прикрашаємо ялинки павутиною, навіть картинку таку намалювали. Я загуглила й показала цим недоумкам пруф, що таке різдвяний павук. Даліла сказала, що ненавидить Сінт Ніколаса й повикидала всі подарунки від нього, бо її тригерить, що чорний служка, яким той помикав, так довго був частиною традиції. І те, що тепер його прибрали, не значить, що Сінт Ніколаса вже можна не кенселити. Усі вважали, що вона хайпує, і забулили її. Для вистави, яку ми мали приготувати на кінець року, мені запропонували станцювати під «якусь мою улюблену» музику російського композитора. На знак того, що Різдво — час примирення. Мене почало так бомбити, що я мовчки вийшла з класу, бо зрозуміла, що про український вертеп, мабуть, без сенсу тут розказувати — точно щось їм буде не так.
Спершись на стіну, я скролила телефон. У групі «Українки в Нідерландах» мені вискочив мамин пост, де вона написала, що переживає, бо типу в її доньки автоагресія — «здається, вона купує на свої кишенькові леза й ріже собі руки», — і просила контакти психіатра. Мама давно вважала, що я попаяна. Типу вона сама нє. Я глянула на свої зап’ястки. Там було кілька подряпин: коли я агрилася, то йшла надвір і гралася з кішкою наших господарів. Коти тут здоровенні. «Найбільші коти для найвищих людей» — таким би мало бути гасло Нідерландів. Ну або: «Пліснява і піт». Або: «366 днів паршивої погоди» (навіть у невисокосний рік).
До закінчення семестру залишалося три дні, і якщо пропустити їх без поважної причини — можна було нарватися на штраф (принаймні таке писали в групі «Українки в Нідерландах»). Дорога, яка триватиме майже 36 годин, поважною причиною не була. Усі або не розуміли, нащо нам їхати туди, де війна, або дивувалися, що в Україну не літають прямі рейси. До хати дідуся з бабусею ми зайшли 24 грудня вранці. Варився холодець. Прадідо кашляв. Здається, трохи сильніше, ніж раніше. І вперше дозволив зятеві, тобто дідусеві, терти мак на кутю, поки він собі закурив.
