Корабель

Важкі хмари нависали над сірим розбурханим океаном. Гнані вітром хвилі здіймалися все вище, ніби змагалися одна з одною, вдарялися об урвище й розліталися об твердий камінь. Пориви вітру підхоплювали бризки й кидали їх на тридцять метрів угору, туди, де стояв Адам. Мобілізатор підтримував його кволе тіло й огортав, наче екзоскелет. Він не став вмикати щит, тож ніщо не захищало його від вітру й дощу.

— А, ось ти де, Адаме, — озвався голос за спиною. Він не був гучним, та без зусиль перекрив гуркіт прибою. — Я шукав тебе.

— Навіщо мене шукати, якщо ви завжди точно знаєте, де я?

За допомогою мобілізатора Адам повернув голову. Біля капсули, що доправила його сюди, стояв чоловік. З моменту їхньої останньої зустрічі минуло лише кілька днів, але він виглядав геть інакше. Таке часто траплялося з аватарами. Попри все він одразу впізнав його: Бартолом’ю — наставник і посередник, який спокійно й мудро супроводжував його всі ці роки. Аватар прибув у БФТ Кластера — багатофункціональному транспорті, сріблястому, як і його волосся. БФТ нагадував комаху, готову до стрибка, що завмерла біля капсули Адама.

За ним простягалася рівнина, яка колись, ще до Великої Повені, про яку Бартолом’ю розповідав йому кілька тижнів тому, а може, й років — Адам уже не пам’ятав, — була частиною високого плато. На вітрі між деревами на мить з’явилося щось несподіване: постать у кремовому одязі. Адам здивовано примружився, вдивився пильніше… Але побачив між деревами самі надвечірні тіні, що ставали дедалі густішими.

Бартолом’ю підійшов ближче.

— Чому ти носиш сам мобілізатор, без фактотума?

— Я хотів відчути море, — відповів Адам, ще раз глянувши вдалину. — Хотів бачити його, чути й відчувати.

— Тут холодно й мокро, а ти вже не молодий, — зауважив Бартолом’ю. — Ти можеш занедужати.

— Але ви мене вилікуєте. Це ж не вперше.

— І наші можливості мають межі, Адаме. Ти не такий, як інші люди. Ти — старий.

Бридке слово — старий. Адам викривив уста в подобу усмішки й відчув, як краплі дощу б’ють йому в лице.

— Інші набагато старші за мене, дехто навіть старший за тебе.

У ньому раптом прокинулася цікавість:

— Скажи, Барте, скільки тобі років?

— Тисяча, — відповів Бартолом’ю. Тепер він стояв поруч з Адамом, на краю урвища. — Я бачив, як перша космічна станція вирушила до зірок.

— От бачиш. Дехто з безсмертних набагато древніший. Дехто походить ще з часів Великої Повені, коли на Землі все було затоплено. Коли це було?

— Майже шість тисяч років тому.

За допомогою мобілізатора Адам підніс руку, змахнув дощ з очей і знову глянув на море. У далині спалахнула блискавка, сліпуча й прекрасна. У її світлі морем котилися сотні, тисячі хвиль. Він порівняв їх із думками, що котилися крізь його свідомість, хвилі духовного океану. Більшість стрімко проскакувала крізь його виснажений роками мозок. Інколи він намагався затримати їх, але вони вислизали, наче вода крізь пальці, що прагнули її втримати. Його трохи дивувало, з якою ясністю він тепер про це розмірковував. Може, це все було через море, вітер і дощ, подумав він. Може, саме вони розвіяли туман у його голові.

— Чому я не можу бути, як інші? — спитав він. — Чому мусив постаріти? Чому мушу зрештою померти?

— Ми говорили про це багато разів, Адаме. Я вже пояснював тобі.

Чи точно пояснював? У пам’яті Адама за стільки років чорніло немало проваль. А от Бартолом’ю ніколи нічого не забував. Пам’ятав усе — кожну найменшу дрібничку свого тисячолітнього життя. Чоловік зі срібною шкірою, коротким волоссям, великими сірими очима й довгим, виразним носом стояв перед Адамом. Не людина — аватар, фактотум розумних машин Кластера, що простягався тут, під ногами Адама, під урвищем і розбурханим морем. Дощ котився з нього краплями, але його це, схоже, узагалі не хвилювало.

— Для деяких людей лікування безсиле, — нагадав Бартолом’ю. — Мені шкода. Ми працюємо над цим.

Раптом настала мить ясності.

— Уже шість тисяч років працюєте?