Вівці цілі

Романа

Під столом ворушились ноги в шкарпетках з рудими лисицями. Старий чоловік мав темні плями на лобі, досить потужну, як на його поважний вік, чуприну, жовту сорочку, сині спортивні штани з обрисом пуми біля кишені і білий прасований халат, накинутий на плечі.

— Ну, розказуйте, що вас хвилює, — сказав він і знов засовав ногами.

Напроти сиділа молода жінка із волоссям, зібраним майже на маківці. Вона була ледь рум’яна з темними, наче трохи обвітреними губами. Одне пасмо волосся, що ледь закручувалось на кінці, вибилось із хвоста і спадало їй біля вуха. Жінка була в утеплених кросівках, під якими збиралась тала вода, і у пальті, на вид ніби знятім із плеча кремезного чоловіка. З-під пальта на спину падав темно-синій капюшон. Вона зиркнула на двері. У дверях стояла огрядна пані із втомленими очима. В одній руці тримала булочку з вишнями, в іншій — течку. Вона вичікувально підняла брови, як роблять вчителі, чекаючи на відповіді учнів, і сказала молодій пацієнтці:

— Головні болі вроді у вас?

— Е-м-м, — протягнула дівчина, — так, голова болить.

— Як часто? — запитав старий у білому халаті.

— Та ну раз на тиждень, може, два.

— Яка зона турбує?

— Отут ззаду, — дівчина торкнулась зібраного волосся над потилицею.

В неї була маленька світла рука, яка, ніби ласиця, визирала з широкого рукава пальта.

— А гіркота в роті є? — спитав лікар.

Дівчина озирнулась на пані, та кивнула.

Пацієнтка непевно кивнула й собі.

— Жовчний може давать таке. На камні в жовчному перевірялись?

Дівчина мовчки розвела руками.

— Пора, — зітхнув лікар. — Поки візьми пропий жовчогінне, я випишу рецепт, — лікар зашарудів у шухляді, шукаючи ручку. — Люба, дай журнал.

Огрядна пані підскочила з течкою і дістала звідти листок. Старий намацав ручку і вивів нею кілька незрозумілих слів, а потім простягнув дівчині листок.

— На, прийдеш через тиждень. Люба, скажи Мироновичу, хай визве узістку на вівторок. Натщесерце приходь!

Жінка кивнула, взяла листок і підвелась.

— Роман Юхимович, — сказала огрядна пані, — на сьогодні вже все, світла нема.

Водночас вона кивнула дівчині на вихід, і поки старий, зі словами «докерувались», човгав до ліжка, яке стояло прямо в його імпровізованому кабінеті під вікном, жінка вислизнула у двері за спиною Люби.

У кабінеті з вікна ще падало останнє зимове сонце, а в коридорі вже було зовсім темно. У темряві вона побачила тільки лице Максима, підсвічене екраном телефона. Він швидко підійшов до неї, узяв її під лікоть і прошепотів: «Дякую».

Тоді надворі, коли він прийшов до неї у двір через дірку у паркані і попросив піти з ним, вона не відчула, що він пахне цитрусом, деревиною і димом, а в стиснутому просторі кабінету всі три ноти парфумів були чистими і чіткими. Тут зблизька вона вже роздивилась на його вусі слід від сережки і побачила, що його коротко стрижене волосся чергувалось — темне і сиве, темне і сиве, наче кожна волосинка мала свою задачу в цій композиції.

— Вибачайте, — сказав він, вийшовши вже на веранду, де було більше світла з вікон. На його светрі на синьому тлі летіли сани з білими оленями, — раз ви тут, то будете іноді нашою пацієнткою, бо ми з Любою вже вилічились од усього.

— І це так щодня? — спитала Яна.

— Та як коли. Сьогодні прийомний день і тривожиться, поки когось не прийме.

— Мені назад як, — спитала Яна, — через дірку в паркані чи по-людськи?

— Через дірку — це якраз і є по-людськи. Але куди ж ви підете? — спитав Максим і потягнувся взяти гостю під лікоть, але забрав руку. — У нас пиріжки з вишнями. Світла нема все одно. А ви в пустій холодній хаті.

— Та я піду, — сказала Яна, глянувши на своє взуття, з-під якого продовжувала стікати вода. Сніг понабивався в підошву і поступово танув.

— Не хочу вас тримать, бо ще подумаєте щось не те, але світла не буде до десятої, а у вас там котел електричний.

Яна питально глянула на сусіда.

— Я знаю, — сказав Максим, — бував у вашого батька. Царство йому небесне.

Яна відчула себе по-дурному.

Нащо вона сюди приїхала? Щоб тепер чужі люди напрягались її побутом?

— В нас генератор є, — сказав Максим. — Раптом що.

Вона ще раз глянула на сусіда, на його джинси, на руки, де на кожному пальці росло трохи волосся, на оленів на светрі і таки взялася за ручку вхідних дверей, як тут двері лікарського кабінету рипнули і з коридору показалась Люба.