Що вони з нами зробили. Життя Литви з точки зору психології травми

Передмова до українського видання

Коли 24 лютого 2022 року російська армія напала на Україну, у Литві піднялася величезна хвиля солідарності та співчуття, адже пам’ять про тривалі окупації та історичні травми, спільні для наших країн, досі дуже жива. Ми — мешканці Кривавих земель, за визначенням відомого на весь світ історика Тімоті Снайдера, для яких Друга світова війна не закінчилася навесні 1945 року. Комуністичний режим проіснував ще декілька десятиліть, аж до розпаду Радянського Союзу 1991 року. Послідовні радянська, нацистська та знову радянська окупації спричинили численні та важкі історичні травми.

Вплив історичних травм як на репресованих людей, так і на все суспільство, охоплюючи не одне покоління, буває складним і тривалим. Історичні травми нелегко забути, а відновлення зруйнованої ідентичності — це складний процес. Для того, щоб суспільство могло зцілитися від історичних травм, спочатку має припинитися сама травматизація. Лише тоді можна буде осмислювати та загоювати рани минулого.

Після того як Литва відновила свою незалежність 1991 року та вигнала радянську армію, у нас виникли умови для створення вільної, сучасної демократичної держави. З подоланням травми суспільство змогло замислитися над власним досвідом історичної травми та знайти шляхи зцілення.

У Вільнюському університеті ми розпочали систематичні наукові дослідження психології травми. Ми прагнули оцінити психологічні наслідки окупаційних режимів для різних груп суспільства та окремих людей, передачу наслідків травми наступним поколінням, а також можливості подолання колективних травм та відновлення суспільства. Що вони з нами зробили? У книзі я спробувала відобразити дані тривалих наукових досліджень та виклики суспільства, звільненого від тоталітаризму, у позбавленні від обтяжливої спадщини історичних травм.

Я сподіваюся, що висновки, представлені в книзі, та дані наших наукових досліджень будуть корисними для українських спеціалістів і суспільства у створенні власного наративу про українське життя крізь призму психології травми — історії про біль, який досі не проходить, але також про стійкість, про відчай і солідарність, про народження вільної нації.

Слава Україні!

Дануте Гайлене

Передмова до другого видання

Дванадцять років минуло від моменту першої публікації цієї книги. Останнім часом інтерес до неї серед читачів знову зріс — багато хто почав про неї запитувати. Особливо багато звернень щодо перевидання ми отримали від людей, які народилися під час руху Саюдіса та на початку незалежності. Очевидно, нове покоління також прагне переосмислити свою історію та ідентичність і відчуває брак знань про виклики, пов’язані з історичними поворотними моментами.

За ці дванадцять років відбулося чимало: проведено нові нау­кові дослідження, з’явилися нові дані, цікаві роздуми про минуле — в літературі, театрі, творчості різних митців. Настільки багато, що, аби охопити все, потрібна або нова книга, або видання тієї самої — без змін.

Ми вирішили нічого не змінювати.

Коли я тоді писала цю книгу, цілком свідомо обрала дещо провокаційну назву — «Що вони з нами зробили. Життя Литви з точки зору психології травми». Насамперед я хотіла дати назву історичним травмам, пережитим Литвою, і прагнула показати, як страждання та стійкість, шкода та подолання, замовчування й відкритість переплітаються в людині, а також як ці травми впливають на духовне та психологічне здоров’я не лише окремих людей, а й усього суспільства. Я хотіла заохотити публічну дискусію про історичну пам’ять та пережитий досвід. І я була рада, що така дискусія почалася вже під час презентації книги на Вільнюському книжковому ярмарку.

Отець-францисканець Юлюс Саснаускас, дисидент і політичний в’язень, обговорюючи описані в книзі наслідки політичних репресій, сказав: «Це не ми травмовані, це ви травмовані». Ця фраза виявилася пророчою. Наші дослідження дедалі переконливіше показують, що пристосування до тоталітарного режиму завдає значно більшої довгострокової психологічної шкоди, ніж пережиті репресії. Дані цих досліджень також представлені в нашій колективній монографії «Життя після пере­ламу»1.