Викрадач тіл та інші загадкові історії

Роберт Луїс Стівенсон

Викрадач тіл

З року в рік, щовечора, четверо з нас збиралися у невеликому холі готелю «Джордж», що в Дебенгемі: трунар, власник готелю, Феттс та я. Іноді нас бувало більше. Однак, чи дощ, чи сніг, чи вітер зносив з ніг, а кожен з нашої четвірки сидів у своєму улюбленому кріслі. Феттс був підстаркуватим шотландцем, котрий через свою надмірну незайнятість полюбляв хильнути, проте залишався освіченим та досить заможним. Він переїхав в Дебенгем ще юнаком багато років тому і, доживши тут до солідного віку, став для місцевих земляком. Синє камлотове пальто Феттса, як і церковний шпиль, стало пам’яткою міста. Його присутність в готелі «Джордж», його відсутність у церкві, його життя у стані похмілля та сумнівна репутація стали звичними для Дебенгема. У нього були якісь незрозумілі радикальні думки та швидкоплинні віроломні ідеї, котрі він час від часу висловлював, підсилюючи їх значущість гепанням кулака по столі. Він пив ром — п’ять чарок щовечора, і більшість свого вечірнього дозвілля в готелі проводив з чаркою в руці, насичений меланхолією та алкоголем. Ми називали його Лікарем, оскільки припускали, що він володів певними знаннями з медицини. Казали, що він міг так-сяк вправляти переломи кісток чи вивихи, але, окрім цих незначних подробиць, ми нічого не знали про його характер та минуле.

Однієї темної зимової ночі, трохи по тому як годинник пробив дев’яту і до нас приєднався власник готелю, у «Джорджі» перебував хворий чоловік, славнозвісний землевласник, який помер від інсульту, так і не дійшовши до мерії, а його не менш відомий лондонський лікар негайно отримав про це телеграму. Це було вперше, коли щось подібне трапилося в Дебенгемі, ця подія по-своєму зворушила нас усіх, хоча й не так, як відкриття залізниці.

— Він уже прийшов, — сказав власник, після того як натоптав та запалив свою люльку.

— Він? — запитав я.— Хто? Хіба ж не лікар?

— Власною персоною, — відповів господар.

— Як його звати?

— Доктор Макферлейн, — сказав він.

Після третьої чарки Феттс уже був наче з-за рогу мішком прибитий, клював носом та розгублено дивився навколо, але, почувши останню фразу, прийшов до тями. Він двічі повторив прізвище «Макферлейн», спершу майже прошепотів, але вдруге зробив це несподівано емоційно.

— Так, — сказав власник. —Так його і звуть, доктор Уолф Макферлейн.

Феттс одразу протверезів, його очі пожвавішали, голос став гучним та виразним, а слова серйозними та переконливими. Всі ми дуже здивувалися цій зміні, так наче мрець повернувся до життя.

— Перепрошую, — сказав він, — боюсь, я не вловив суть вашої бесіди, панове. Хто цей Уолф Макферлейн? — Феттс уважно вислухав відповідь власника. — Цього не може бути, це просто неможливо, однак я б дуже хотів зустрітися з ним віч-на-віч, — додав він.

— Лікарю, а ви з ним знайомі? — з цікавістю запитав трунар.

— Боже збав, — відповів той. — Та все ж ім’я у нього дивне, важко й уявити таке. Скажіть, а він старий?

—Що ж, — мовив власник, — він точно не молодий: у нього сиве волосся, але виглядає він молодше за вас.

— Усе-таки він старший, набагато старший. Проте, — Феттс ляснув рукою по столу, — як бачите, в мені грішному говорить ром. Цей чоловік, певно, має чисте сумління та здоровий шлунок. Сумління! Тільки послухайте мене. Ви, мабуть, подумали, що я старий порядний християнин, чи не так? Але ні, тільки не я. Я ніколи не був лицеміром. Навіть Вольтер покривив би душею, якби був на моєму місці. Але розум, — він постукав пальцем по своїй лисині, — розум мій був світлим, і я бачив, та не зробив жодних висновків.

— Якщо ви знаєте цього лікаря, — насміливсь я зауважити після дещо незручної паузи, — то мушу зазначити, що ви геть не розділяєте враження господаря щодо нього.

Феттс навіть не звернув на мене уваги.

— Так, — раптом сказав він, — я повинен зустрітися з ним віч-на віч.

Запала тиша. Хтось грюкнув дверима на першому поверсі та ступив на сходи.

— А ось і лікар, — оголосив хазяїн готелю. — Якщо придивитеся, то можете його розгледіти.