Зів'ялі квіти викидають

Розділ перший

Едіт Береш

Найбільший, найяскравіший спогад-спалах мого дитинства — фотель-гойдалка. Найпекельніший — з усього, що було по­тім, — Леда Ніжина!

Хоча, звісно, пригод і халеп було безліч. Але фотель, який я, трирічна, побачила на ярмарку посеред майдану якогось маленького провінційного містечка — велике, сплетене з ло­зи крісло на заокруглених дугах, і ця розтриклята Леда нині затьмарюють і перевершують усi спогади про колишні тріумфи і трагедії, здобутки і втрати, чоловіків і коханців, про батьків і ненароджених немовлят, про перли на шиї і бруд під нігтями, про крем-суфле і смак вивереної цибулі, парфуми від Шанель (до речі, з цією навіженою Коко ми їли молюсків у «Куполі») і смердюче мило фабрики «Червоні вітрила».

От які дива під старість пророблює з нами пам’ять! Часом не згадаєш навіть імені власної матері, а в мить відносного душевного спокою, коли хочеш пригадати найдорожче, виникає цей фотель. І більше нічого. Ніби він і був найголовнішим у твоєму житті…

Того літнього дня батько перевозив нас із мамою до села, де, за його словами, було безпечніше. Краєм вуха я чула розмови, що це село — «наше», що в ньому колись був «родовий маєток» мого діда.

Станція, на якій зупинився потяг, де посеред жвавої тор­гівлі стояла ця дивовижна меблева споруда, що раз і назав­жди вразила мою уяву, гула і клекотіла, немов клітка з папугами.

— Потерпіть, милі панянки, ще три станції лишилося, — сказав тато. — Проте далі вже не буде такої торгівлі. Тож купимо вам, дівчаткам, щось смачненьке.

— Тут усе надто дорого, — з сумнівом відгукнулася мати.

— Не думаю. Зараз літо. Поглянь, скільки меду! І молоко є. І сметана. Селяни ще тримають худобу.

Мені було нудно слухати їхні розмови, я відбігла до прилавка з льодяниками й розглядала червоних і зелених півників на грубих неструганих патичках. Після задухи в ущент набитому потягу станція і весь її яскравий галасливий карнавал здався мені раєм. Нічого яскравішого, барвистішого я ще не бачила. Тато цілком поділяв мій захват.

— Які кольори, які натюрморти! А повітря! А ці краєвиди! Все просто й водночас усе таке справжнє! Справжність, мої любі, ось у цій простоті! — із захватом примовляв він, звертаючись до нас із матір’ю. — Барви природи — вічні! Тільки погляньте на ці яблука — гладкі, немов п’яточки янголят! А ці цибулині голови! Світяться зсередини! Іконописні! Ось він — імпресіонізм у чистому вигляді! Який колорит! А люди! Вони ніби зійшли з полотен Малевича…

— Люди?.. — з сумнівом відгукнулася мати й тихо додала: — Хтось із них спалив маєток твого батька…

Тато поблажливо погладив її по руці й розсміявся.

— І це цілком зрозуміло — вони змінюють хід історії! І скажи на милість, навіщо нам те «родове гніздо»? Що з ним робити, якщо взимку ми не могли протопити одну-єдину кімнату? Але нині в селі нам буде затишніше й ситніше. Я в цьому не сумніваюся.

— Тату, а що таке «родове гніздо»? — запитала я.

Він присів біля мене:

— Це такий палац для принцеси!

— Для мене?

— Звісно, мадемуазель!

Зрозуміло, я відчула себе персоною королівської крові. Уявила, як на станції нас зустрінуть вершники в білих капелюхах і срібних плащах, з крилами за спиною і помчать до кришталевого замку, ледь торкаючись землі.

Мені накупили коричневого запашного меду в воскових стільниках, які я з задоволенням жувала (досі обожнюю смак і запах воску!), ганчір’яну ляльку з намальованою усмішкою до скронь і дерев’яного коника зі солом’яним хвостом, змусили випити кухлик свіжого молока «щойно з-під корови» (зробила це з огидою. Досі ненавиджу свіже молоко!).

За все це мати розплачувалася моточками ниток і ще чимось, як на мій тодішній погляд, незначним — кавалком мила, шовковим шаликом, пачкою срібних голок. А я весь час крадькома поглядала в той бік, де стояла та маленька плетена гойдалка. Фотель!

Він стояв окремо від інших товарів і світився на сонці. Дядько-продавець, схожий на самовар, спокусливо розгойдував крісло перед моїми очима, підморгував і закликав присісти.

— Хочу це! — сказала я.

— Ми не зможемо взяти його зі собою в потяг, доню, — умовляв тато. — Там і без нього зовсім немає місця.