Золота Роза, або Львівський путівник

Передмова

Хто не знає синагогу Золота Роза у Львові? Бачити її, може, й не бачили, але назву чули. Вона інтригує, зачаровує. А найбільше — коли довідуєшся, що, може, й справді колись, у рене­сансні часи, жила дівчина Роза, яка порятувала єврейську святиню! І синагога стояла від XVI століття, аж доки її зруйнували німецькі нацисти. А її ж свого часу так берегли, так гарно розмальовували. У міжвоєнні роки молода художниця Роза вклала в розписи цієї божниці всю душу. Талановита учениця Яна Генрика Розена ховалася від нацистів на стриху будинку на Староєврейській і, наче передчуваючи знищення львівських синагог, залишила для історії зображення Золотої Рози в акварелях саме такою, якою вона була наприкінці 1930-х.

Тепер, у ХХІ столітті, нас хвилюють руїни Золотої Рози. А якби синагогу відновити? Адже є креслення, малюнки, а головне — бажання. Можливо, це здійснить наша сучасниця Роза — історикиня архітектури, яка досліджує єврейський Львів, зокрема єврейський квартал середмістя, і саме там знаходить схованку художниці міжвоєнного часу і її малюнки.

Три історичні періоди, три долі, три дівчини — три різні Рози. І в кожної з них була своя історія кохання. За дивним збігом, у їхніх коханих були співзвучні імена: Мордехай, Марек, Марко. Ці чоловіки дуже різні, та в кожного з них є своя роль у цій історії.

Книжка ця дуже львівська, тому не обійтися без описів будинків та помешкань, страв та навіть вазонів, а також — без портретів тих особистостей, чиї імена були свого часу в усіх на вустах.

Історії у книжці пов’язані спільними темами, локаціями та головне — синагогою Золота Роза. Деякі моменти збігаються. Спочатку думалося мені укласти логічний тематичний каркас, достоту як в науковій монографії, але такий підхід здався складним і навіть нудним як для художньої книжки. Ще Григорій Сковорода слушно сказав: «Потрібні речі Бог створив легкими, а складні — непотрібними». Отож я уклала цю книжку з невеликих історій, завдовжки як дописи в соцмережах. Бо без жодного осуду скажу, що багато хто у наш швидкоплинний час відвернувся від книжок і радше заглядає у фейсбук чи в інстаграм, де не мусить довго концентруватися на великому обсязі інформації. Відчуваю, що після багаторічної практики блогерства я теж часто обираю саме короткий формат. Якби зібрати всі мої дописи в одну книжку, то вийшла б архітектурно-мистецька історія, перемежована короткими розповідями про кохання, родину, кулінарію, рослини. У цій книжці трапляються різні історії: є коротенькі, а є трохи довші. Серед звичної прози деякі тексти укладені ритмічно. Бо ті історії, як квіти на лузі, виросли де і як хотіли. Книжка ця геть не автобіографічна, не є вона також науковою чи історичною працею. Це невеличкий роман у нарисах і новелах. Історична основа — легенда про Золоту Розу. Всі подібності до реальних осіб є випадковими і ненавмисними. А може, й навпаки: всі збіги є обдуманими, локації — справжніми, а персонажі — змальовані з реальних осіб.

Минуло трохи часу, і зараз я розумію, що ця книжка живе своїм життям і за своїми правилами. Щиро бажаю багато добра і радості своїм читачам.

Тетяна Казанцева

1

2026 рік, Розі 41 рік

Кава на галереї

Роза відставила горнятко з кавою і глянула на вулицю. Звичним було похмуре львівське небо з легенькими блакитними просвітами. Марко ще спав. Вона завжди прокидалася значно раніше. До кави сьогодні мала бабині рогалики з рожею. Саме такі не вміла спекти ніколи. Подивилася на чоловіка. Коханий. Розбудити його зранку, коли він працював допізна, було складно. У вікні виднілася вежа Корнякта та стіна із залишками склепінь Золотої Рози. Поблизу, на меморіалі «Простір синагог» сиділо небагатолюдне (через ранню годину) товариство.

У них є власний будинок, а вони тісняться тут, у крихітному помешканні в середмісті. «Як ми ще то витримуємо, — міркувала Роза. Удома вони спали нарізно через часто протилежний розклад роботи. — Та, зрештою, саме це відповідало традиційному укладу родинного життя у Львові, де окремі спальні вважалися запорукою сімейного щастя».

На архівних кресленнях помешкань ХІХ–ХХ століть Роза не раз бачила підписані «pokój pana» («кімната пана»), «pokój pani» («кімната пані») i «dzieci» («діти»). Розташовані ці простори були у діаметрально протилежних частинах помешкання, що гарантувало збереження особистих кордонів та, відповідно, сімейну гармонію.