Той, хто несе Христа
Костянтин Москалець
Сестрі Кларі — з братерською приязню
Перед тим, як тата забрали на війну, ми з ним любили разом ходити до парку, дивитися фільми і читати книжки. Інколи тато сам розповідав якісь історії та легенди, переважно вигадуючи їх на ходу. Смішні або страшні, але не дуже страшні, а так, саме в міру. Коли я був зовсім малим, то боявся дивитися на моторошних орків у «Володарі перснів». Щойно вони з’являлися, я заплющував очі, а тато прокручував фільм далі. Він не сміявся з мене. «Подивишся, коли виростеш», — казав.
— Просто вони неймовірно огидні, ці орки. І сильні. Як дияволи!
— Ну, є ті, хто сильніший за дияволів, — заспокоював тато. — Чув легенду про святого Христофора?
— Ні, не чув, розкажи!
…Був колись на світі велетень, та такий дужий, що ніхто не наважувався змагатися з ним. Спочатку його звали Репробус, що означає «поганий», а потім почали називати Христофором, тобто «той, хто несе Христа».
Якось Христофор вирішив, що повинен служити тільки наймогутнішому на світі володарю. І пішов шукати його. Король, про якого всі твердили, що йому нема рівних силою, владою та багатством, охоче взяв двометрового велетня до себе. Христофор служив йому вірою і правдою. Але одного разу королівський блазень заспівав пісню, де часто згадувалося ім’я диявола. Король був християнином, тому щоразу, коли лунало це ім’я, клав на себе знак хреста. Побачивши це, Христофор зрозумів, що диявол могутніший за короля, і, того ж дня покинувши службу, вирушив на пошуки диявола. Вночі, у пустелі, серед німих пісків і під байдужими зірками, він побачив незліченне військо орків; один з-поміж них, особливо потворний і лютий, підійшов до Христофора й запитав, куди той іде.
— Я шукаю диявола, щоб служити йому, — відповів велетень.
— А, без проблем, я той, кого ти шукаєш.
Христофор зрадів і від тієї ночі виконував усі доручення свого нового повелителя.
…Коли на нас напали росіяни, тато пішов воювати. Був розвідником. Він двічі подзвонив нам із мамою, двічі написав, а потім пропав. Ми втекли з міста, бо його часто обстрілювали ракетами та дронами, і жили в селі. Разом із хлопцями я ходив купатися на річку. Дід навчив мене рубати дрова. Ми думали, що будемо й зимувати там, але восени повернулися додому. Мама не хотіла, щоб я пропускав школу. Вона казала, що не вірить у смерть тата. А я після уроків часто йшов до парку і довго блукав тими стежками, де ми з ним гуляли, підкидаючи ногами цілі кучугури сухого жовтогарячого і брунатного листу, раз по раз діставав смартфон, тільки ж від тата ніколи нічого не було, і я ховав смартфон та кусав губи. Ні, я не плачу, мамо. Ні, я просто кусаю губи. Мамо, мені просто подобається кусати губи. Часом до крові.
Взимку, коли впали дивовижно глибокі сніги, повернувся Артем, наш сусід і батьків друг, вони разом пішли до війська, разом і служили. Під мінометним обстрілом Артему відірвало руку і контузило. Він прийшов до нас увечері, і дивитися на порожній лівий рукав, засунутий до кишені, було доволі лячно. Курячи цигарку за цигаркою біля відчиненої кватирки на кухні, Артем розповів, що тата тяжко поранили на бойовому завданні. Наші не змогли витягти його звідти, бо був надто щільний обстріл і вся лінія попереду й позаду тата була замінована. А потім росіяни ходили між наших поранених, які безпорадно лежали на землі, і добивали їх. Тата вони теж пристрелили. Тіла забрали невідомо куди.
Тієї ночі ми з мамою не спали до ранку.
І я більше не кусав губ. Обійнявшись, ми ридали разом.
…Вони мандрували пустелею, руйнували міста і грабували каравани, на них часто нападали жовті гадюки й червоні дракони, тільки ж диявол усіх їх обертав на порох. Захоплено дивився Христофор на надлюдську могуть свого повелителя, якому не було рівних під сонцем. Проте одного разу вони вийшли до хреста, спорудженого на роздоріжжі. Побачивши розп’яття, диявол зблід і звернув на манівці. Вони зробили велетенське півколо по бездоріжжю, набили ноги і тільки під вечір знову вийшли на вторований шлях.
— Чому ти оминув хреста? — спитав Христофор. — Ми зробили такий гак!
