300 миль на схід. Книга 3

«Ich glaube, der Krieg hat uns verdorben. Gestehen wir, dass wir zu Unrecht zurückgekommen sind. Wir wissen so viel wie die Toten, wir müssen uns aber dumm stellen, weil wir zufällig am Leben geblieben sind…»

Joseph Roth «Zipper und sein Vater»

«Думаю, що війна зіпсувала нас. Визнаймо, що ми дарма повернулись додому. Ми знаємо стільки ж, як загиблі, а мусимо вдавати дурних, тому що випадково лишилися живі…»

Йозеф Рот «Ціппер та його батько»

(Переклад Євгена Поповича)

І

Відень

29 жовтня 1920 року

О пів на одинадцяту вечора у просторій, тьмяно освітленій почекальні був лише один відвідувач. Чоловік сидів на гнутому стільці «Gebrüder Thonet»1, ліктем спираючись на край столика. На столику парував чай у зґрабному порцеляновому горнятку та лежало кілька свіжих газет. Утім, оскільки в залі горіла тільки одна з трьох жирандолей, світла для читання було замало.

Хоча відвідувач і не читав би. Не тому, що його не цікавила віденська преса, якраз навпаки: він добре знав, про що сьогодні написали всі ці «Wiener Zeitung», «Neue Freie Presse», «Der Morgen» та інші. Кожен свій ранок директор віденської поліції Йоганн Шобер розпочинав із газетних новин. Він читав їх ще до сніданку, між сьомою та сьомою тридцять, у своєму помешканні на Куррентґассе. Потім снідав, як завжди, яєчнею та свіжою булочкою з джемом, випивав міцну чорну каву і вирушав на службу. Ба більше, до вечора, після чергового поліційного дня, директор знав переважну частину того, що вранці з’явиться на газетних шпальтах.

Стрілки старого масивного «Junghans»2, що висів на стіні якраз навпроти Шобера, відрахували ще п’ять хвилин, коли двері зі скрипом відчинилися, і досередини зайшла тендітна молода секретарка. Винувато посміхаючись, дівчина підійшла до відвідувача. В руках вона тримала невеличку тацю, на якій перед тим принесла гостеві чай. Тепер там було пуделко з сигарами, гільйотинка і бензинова запальничка.

— Herr Bundeskanzler3 просить вибачення, що досі не прийняв вас, — промовила дівчина застудженим хриплуватим голосом. — На жаль, він досі має телефон із президентом…

Шобер мимоволі придивився до її вбрання — чи не занадто воно легке, як для цієї пори й досить прохолодного приміщення. Проте секретарка мала на собі теплий габардиновий костюм із довгою спідницею й щільним піджаком із трохи заокругленими плечима. З-під нього визирала білосніжна блузка, а на шиї дівчина мала зав’язану шовкову хустинку.

— Втім, думаю, панове невдовзі завершать розмову, — додала вона.

— А вам хіба не час додому? — запитав Шобер.

На обличчі секретарки з’явився вираз непідробного й глибокого подиву.

— Як я можу піти, коли Herr Kanzler досі працює? — сказала вона.

«Авжеж, — подумав директор поліції, — тільки на такій напівбезглуздій відданості зараз все у Відні й тримається. Хоча, мабуть, не лише у Відні, а й у цілій Австрії…»

— Herr Kanzler попросив почастувати вас сигарою на знак вибачення, — продовжила секретарка.

— Як же він попросив, якщо весь час зайнятий теревенями? — сміючись запитав Шобер, хоча відповідь була очевидна. Авжеж, якщо працюєш зі своїм шефом щодня з ранку до пізнього вечора, то врешті для комунікації вистачає погляду або жесту.

Директор поліції, втім, охоче взяв сигару, обітнув її край на гільйотині та, клацнувши запальничкою, з приємністю закурив. Це був по-справжньому щедрий частунок. Востаннє йому доводилось смакувати сигарою, здається, ще до війни чи принаймні в році п’ятнадцятому або шістнадцятому, доки в крамницях ще зберігалися старі запаси. Пізніше, коли ті закінчились, їх вже не поновлювали. Під час війни жодні постачання з-за океану не надходили, а після капітуляції, у зголоднілій столиці навіть аристократи воліли витрачати гроші на речі значно необхідніші ніж дорогі сигари. Зник попит, зникла і пропозиція. У крамницях лежав переважно дешевий тютюн, а з кращого траплялися міцні австрійські цигарки «Nil», німецькі «Eckstein» або французькі «Gauloises».

— Чай вам не засмакував? — запитала дівчина, вказавши поглядом на майже повну чашку.

«Ні, — ледь не вирвалося у Шобера, — бридкий ерзац, на відміну від сигари. Навіть у почекальні канцлера».