Точка неповернення

Стежка звивалась угору поміж височенних сосен. Усе навколо було мокре від легенького теплого дощу: листя, каміння, сірі рівні стовбури. Дівчина вже кілька разів пропонувала зупинитись. Але він розумів, що треба сьогодні піднятись якомога вище. Та й місця під намет не траплялось. Великі туристичні рюкзаки, запаковані на два дні, ледь відчувались на спинах. Люди були молоді, худі та засмаглі. У кожному русі проглядалася пружність і енергія. Його ноги в легеньких заношених кросівках швидко промокли, та це не бентежило. Ті кросівки вже давно час було викинути.

Проминули лісову зону і дерлися далі вузькою кам’яною стежкою. Вітер час від часу здував хмари і відкривав очам величні стіни доломітів. Серед каміння де-не-де цвіли маленькі, прості красиві квіти. Дощ посилився. Хлопець постійно оглядав схил, шукаючи бодай невеличку рівну площину під намет. Ще хвилин двадцять підйому — і серед порізаного глибокими щілинами та ямами схилу знайшовся потрібний клаптик. Якраз вчасно — сутеніло.

Хутко розклали намет і залізли всередину. Скинули мокрі речі, розкрили спальники, як ковдри, і вляглись. Дівчина геть змерзла, її дрібно трусило. Він обійняв зі спини, намагаючись якомога більше огорнути собою і зігріти. Хоч штормові шнурки були добре натягнуті, одна стіна все ж підтікала, вода поволі збігала додолу. Намет був надто старий, ще батьківський. Підібгали ноги подалі від вологи — найстрашніше було замочити спальники. Тоді вже точно зігрітися було б непросто. За якийсь час утома перемогла, і вони провалились у сон.

Він прокинувся від лопотіння зовнішнього шару намету. Дощ ущух, і поривчастий вітер просушував тканину, голосно тріпочучи. Не знав, котра була година, та й байдуже. У голові знову по колу бігли ті самі думки. На душі неспокійно. Потер долонею обличчя, аби відволіктись.

Прошепотів їй на вухо:

— Замерзла?

— Такоє, вже трохи краще.

— Як ноги? — досвідчений волоцюга, він добре знав, як важливо тримати в теплі ноги і голову. Адже через них тіло втрачає більшість свого тепла.

— Ніби зігрілись.

— Притуляй до моїх, — ніжно обійняв і поцілував шию за вухом. Від запаху жінки ніздрі напружились, тілом пройшов приємний імпульс. Затамував приплив бажання і знову поринув у сон.

Прокинувся, як завжди, рано. Потужний вітер гнав пухкі хмари і сонце лише зрідка пробивалось крізь цю тісну отару. Куди не поглянь — хребти гір. Кілька разів вдихнув на повні груди і почав розвішувати мокрі речі на низькорослих кущиках і стропах намету. Дівчина визирнула і почала одягатися.

— Доброго ранку. Пропоную швидко перекусити і збиратись, бо можемо ніфіга не встигнути, — хлопець намагався говорити якомога безтурботніше.

За якихось півгодини вони вже крокували стежкою. Жадібно вбирав очима красу довкола, на майбутнє. У найтяжчі моменти, у найпас­кудніших місцях, коли ставало геть нестерпно, він медитував на свої мандри — на відчуття свободи і краси. Ставало легше.

Стежка підбігла впритул до глибокого провалля, — відкрилась величезна бухта кілька сотень метрів завглибшки і діаметром з кілометр. Навпроти височіли шпичасті доломіти. В одному з маленьких сідел 1 над урвищем притулилась хатина — кемп для туристів. Важко уявити, яких зусиль вартувало її там збудувати.

Часто спинялися і фотографували. Дівчина — талановитий і завзятий фотограф. Він теж любив цю справу, але часто лінь не давала розчохлити апарат. Трьохсоті «Нікони» — старі, але надійні — клацали створками, страхуючи пам’ять, яка колись таки підведе.

У полудень видерлись до хреста на вершині. Дівчина усміхалась, підстрибувала, аж світилася зсередини.

Знайшли блокнот, у якому лишають кілька слів туристи. Постояв, нахиливши голову трохи набік, і вивів: «Любов і вдячність». Спустилися швидко. За якихось години півтори були вже біля підйомника. Раніше хлопець ніколи б такого не зробив, а зараз легко заплатив десять євро, аби заощадити годину. Час став справжньою цінністю. Він збігав, тікав, мов пісок крізь пальці, і жодна сила у Всесвіті не могла його затримати.