Червона кімната

Стокгольм із пташиного лету

Було ясне надвечір’я на початку травня. Невеличкий сад на пагорбі Мосебаке ще не відкрили для відвідувачів, і квітники в ньому були ще не скопані. Проліски, що повитикалися з-під торішнього сухого листя, вже мали от-от скінчити свій короткий вік і поступитися місцем чутливішому до морозу шафрану, який знайшов собі захисток під голою грушею; бузок чекав тільки південного вітру, щоб укритися цвітом, а липи й далі постачали зі своїх не розпуклих ще бруньок любовний напій зябликам, що жваво лагодили вимощені мохом гнізда у гіллі біля самих стовбурів дерев. Жодна людська нога не топтала ще піщаних стежок, відколи з них зійшов сніг, тому тут було привільне життя птахам і квіткам. Горобці визбирували всіляке сміття і носили під дах будинку навігаційної школи: підбирали шматочки ракетних гільз із осіннього феєрверку, вискубували солому, якою були обмотані молоді деревця, привезені торік із Росендальського садівництва їхнє око помічало все! Вони знаходили клаптики барежевої матерії в альтанках і жмутики собачої шерсті, що позастрягали на шорстких дерев’яних ніжках лавок сліди собачих бійок із минулої осені. Усюди кипіли життя і боротьба за існування.

Сонце стояло ще над Лільєгольмом і кидало на схід цілі пучки проміння. Воно пронизувало дим, що здіймався від Берґсунду, ковзало по затоці Рідарф’єрд, спиналося на хрест Рідаргольмської і натикалося на стрімкий дах Німецької церков, гралося вимпелами суден біля Шепсбру, віддзеркалювалось у вікнах великого будинку морської митниці, золотило гаї острова Лідінґе і тонуло в порожевілих хмарах ген-ген удалині, над морем. А звідти знявся вітер і полинув тим самим шляхом, тільки у зворотному напрямку через Ваксгольм, повз фортецю, морську митницю, острів Сіклу, покружляв на Гестгольмі, заглядаючи в місця літніх розваг, тоді помчав далі й досяг затоки Данвік, злякався там чогось і кинувся наосліп південним берегом, прихопивши із собою запах вугілля, дьогтю й риби, наскочив на Стадґорд, побрався вгору по Мосебаке, залетів у сад і наткнувся на стіну. Тієї самої миті стіна подалася то кухарка розчинила вікно, зірвавши папір, яким були обклеєні рами; з кімнати бухнув огидний дух пригорілого сала, пива, соснового хмизу й тирси, і вітер поніс його далі. Поки дівчина стояла, набираючи повні груди свіжого повітря, він примудрився прихопити з вікна вату, посипану блискітками, ягодами барбарису й пелюстками шипшини, і закружляв із нею по стежках у танці, до якого незабаром приєдналися горобці й зяблики, раді, що вітер, принісши їм свою здобич, зняв із них чимало весняних турбот.

Тим часом кухарка знов узялася до вікон, а за кілька хвилин з пивниці на веранду відчинилися й двері. З них вийшов скромний на вигляд, але гарно вбраний юнак і спустився в сад. В обличчі його не було нічого незвичайного, та в очах світилися смуток і неспокій, які, проте, зникли, коли юнак вийшов із тісного приміщення назустріч відкритому обрієві. Він повернувся проти вітру, застебнув пальто й кілька разів глибоко вдихнув свіжого повітря, від чого, видно, йому полегшало на душі. Потім він почав походжати вздовж поруччя, що відділяло сад від стрімкого схилу до озера.