Дім без господаря

Коли мати вночі вмикала вентилятор, Мартін прокидався, хоч гумових крилець вітрячкових майже не чутно було: лопотюче гудіння й інколи зупинка, — це у вентилятор попадала фіранка. Тоді мати вставала, тихо лаючись, витягала фіранку й затискала її між дверцятами книжкової шафи. Абажур на материній настільній лампі був із зеленого шовку — водява прозелень, підсвічена знизу жовтим, а червоне вино, що стояло в склянці на нічному столику, здавалося йому зовсім як чорнило: темна, густа на вигляд отрута, яку мати пила маленькими ковтками. Вона читала, курила й зрідка ковтала вино.

Мартін спостерігав матір крізь примружені повіки й не ворушився, щоб вона не звернула на нього уваги; стежив за димом сигарети, що тягся до вентилятора: течія підхоплювала білі та сірі хмарки диму, перемелювала, і вони зникали за м’якими зеленими гумовими крильцями. Вентилятор був великий, як у крамницях: мирний джміль, що за кілька хвилин міг очистити в кімнаті повітря. Потім мати натискала кнопку на стіні біля свого ліжка, там, де висів портрет батька — усміхненого юнака з люлькою в зубах, надто молодого, як на батька одинадцятирічного хлопчика. Він був молодий, як Луїджі з павільйону морозива, як несміливий маленький новий вчитель, набагато молодший за матір, що була такого віку, як і матері інших хлопців. Батько, цей усміхнений юнак, недавно приснився-таки Мартінові, але зовсім іншим, ніж на портреті, — сумно згорблена постать сидить на чорнильній плямі, як на хмарі, без обличчя, і все ж плаче, ніби чекає вже мільйони років, у мундирі без відзнак, без орденів, чужинець, що несподівано ввірвався в його сни, зовсім не такий, як йому хотілося б.

Треба тільки лежати тихо, затамувавши віддих, і не розплющувати очей — тоді можна з шарудіння в будинку взнати, котра година: якщо Глюма вже не чути, то пів на одинадцяту, якщо не чути Альберта — одинадцять. Та здебільшого він чув ще важкі Глюмові кроки в кімнаті над собою або тихе Альбертове насвистування за роботою в сусідній кімнаті. Часто, вже серед ночі, сходами вниз спускалася Больда зготувати собі щось на кухні — човгала ногами, боязко вмикала світло і все ж таки здебільшого натрапляла на бабусю. Тоді в сінях лунав голос старої:

— Ох ти ж, прірво ненатленна, й серед ночі не вгамуєшся — смажиш, патраєш, вариш якусь погань?

Больда сміялась і відповідала верескливим голосом:

— Еге ж, зажерливе стерво, я ще не наїлась, може, й тобі дати чогось?

І знову верескливий Больдин сміх та глухе, повне відрази бурмотіння старої. Часто вони лише перешіптувались, і тоді раз по раз лунав сміх: Больдин верескливий і бабусин — глухий.

Глюм, що ходив нагорі з кутка в куток, читав дивовижні книжки — «Догматику» й «Теологію і мораль». Рівно о десятій він гасив світло і йшов до ванної митися — тоді чути було, як дзюрчала вода, а в газовій колонці пахкало полум’я, зливаючись в одну вогненну смужку. Потім Глюм вертався до своєї кімнати, вимикав світло, вклякав у темряві й молився. Мартінові було добре чути, як Глюм важко ставав навколішки, а коли в інших кімнатах було тихо, то навіть як він бубонів — довго бубонів нагорі, в темряві. А коли Глюм підводився і в матраці рипіли сталеві пружини, було пів на одинадцяту. Решта мешканців будинку — крім Глюма й Альберта — не мали твердих звичок. Больда могла після півночі зійти на кухню, щоб запарити собі насонного чаю з хмелю, який вона тримала завжди напоготові в рудому паперовому пакуночку; а бабуся часто, коли вже вибило першу, приходила на кухню, нарізала повну тарілку бутербродів з м’ясом, брала під пахву пляшку червоного вина й верталася до своєї кімнати. Або серед ночі раптом згадувала, що її скринька на сигарети порожня — гарна блакитна порцелянова скринька, де вміщалося сорок сигарет. Тоді вона, човгаючи ногами й тихо лаючись, обходила всі кімнати й шукала їх, — велика, з русявими, майже білими косами й рожевим обличчям. Спершу вона йшла до Альберта — тільки той курив сигарети, що були їй до смаку. Глюм мав лише люльку, а материних сигарет бабуся не любила.