Дамське щастя

Розділ I

Деніз ішла пішки з вокзалу Сен-Лазар, потяг із Шербура привіз її туди разом із двома братами, цілу ніч їм довелося просидіти на твердій лаві вагона третього класу. Тримала за руку Пепе, а Жан ступав позаду, всі троє були втомлені дорогою, розгублені й перелякані серед широкого Парижа, задирали носа до будинків і запитували на кожному перехресті, як пройти на вулицю Мішодьєр, де жив їхній дядько Бодю. Але, вийшовши нарешті на площу Ґайон, дівчина з подиву аж зупинилася.

— Ох! — зойкнула вона. — Жане, поглянь!

Усі троє так і прикипіли до землі, пригорнувшись одне до одного, всі в чорному, доношували старі одяганки жалоби по батькові. Вона, миршава на свої двадцять років, убого вдягнена, мала в руці легенький пакунок, на другій руці висів менший п’ятирічний брат, а за її плечем стояв, похитуючи руками, підстарший брат, квітучий у свої шістнадцять років.

— Отакої! — озвалася Деніз після паузи. — Оце так крамниця!

На розі вулиць Мішодьєр і Нев-Сент-Оґюстен стояв магазин новинок, вітрини якого спалахували яскравими барвами серед лагідного й блідого жовтневого дня. На церкві Сен-Рош пробило восьму годину, по тротуарах ходили люди, яких видно в Парижі тільки вранці: службовці, кваплячись до своїх контор, і господині, що ходили по крамницях. Перед дверима двоє продавців, піднявшись на подвійну драбинку, довішували шерстяні тканини, а в одній вітрині на вулиці Нев-Сент-Оґюстен ще один продавець, ставши навколішки й вигнувши спину, делікатно плісирував сувій синього шовку. Магазин, ще вільний від покупців, бо туди тільки-но поприходив персонал, гув усередині, наче вулик, що прокидається.

— Хай йому грець! — мовив Жан. — Валонь тут блідне… Твій магазин був не такий гарний.

Деніз похитала головою. Вона працювала там два роки, в Корная, першого продавця новинок у місті, а цей магазин, на який так несподівано натрапила, ця величезна, як на неї, споруда, підносила серце, сповнювала захвату, схвилювала, зацікавила, дівчина забула про все інше. На зрізаній грані будинку, яка виходила на площу Ґайон, високі двері, скляні геть усі, сягали проміж прикрашених позолотою вигадливих візерунків аж до другого поверху. Дві алегоричні постаті, дві усміхнені жінки з голими, закинутими назад шиями, розгортали вивіску: «Дамське щастя». Потім тягнулися вітрини, уздовж вулиці Мішодьєр і вулиці Нев-Сент-Оґюстен, де займали, крім будинку на розі, ще чотири будинки, два праворуч і два ліворуч, недавно придбані та опоряджені. То був комплекс, що видавався Деніз безкінечним, зникав у перспективі, з вітринами на першому поверсі і дзеркальними шибками другого поверху, за якими видніло все внутрішнє життя різних відділів. Угорі одна мадемуазель, убрана в шовк, гострила олівець, а дві інші коло неї розкладали оксамитові манто.

— «Дамське щастя», — прочитав Жан із ніжним сміхом гарного юнака, що вже мав якусь пригоду з жінкою у Валоні. — Ну? Дуже мило, мабуть, люди, аж біжать сюди!