Поцілунок у Парижі

Отак десь воно, мабуть, почуватись мертвою!

Дарма що мені вдалося трохи поспати на нічному рейсі з Нью-Йорка, я все одно розбита джетлеґом так, що аж усе німіє. Вулиця (тут кажуть rue) у сьомому районі Парижа, де зараз живе моя старша сестра Лара, схожа на свою бліду ксерокопію. Але, може, це просто такий густий грудневий туман, що не було видно жодних пам’яток, повз які, як підказувала карта на телефоні, проїжджало моє таксі. Я навіть не бачила Ейфелевої вежі!

Вилізаю з автівки, намагаючись не розпластатись на тротуарі. То був би ідеально жалюгідний початок цієї поїздки — дводенної сімейної пригоди, яку я охрестила «Романтичним туром». Туром!

Мама в останній момент змінила плани, а Лара проігнорила всі мої імейли «може-зустрінеш-мене-в-аеропорту?», тому тепер це скидається на цілковиту протилежність «сімейної поїздки».

Роззираюсь довкола (заніміла шия благає не крутити так головою!), щоб розгледіти вулицю, наскільки це взагалі можливо в цьому тумані. Вимощена бруківкою дорога повзе далі. Чорний тент кафе серед туману — як брудна пляма.

Мабуть, не треба було стільки гуглити фотки Парижа перед поїздкою. На екрані ноутбука вдома все виглядало так прекрасно — ці вулиці, залиті золотим сонячним світлом, кафе, що потопають у квітах, — що тепер мене починає бісити справжній Париж: холодний, темний і лютий, такий самий, як і решта міст.

Дивлюсь на будинок. Старовинна цегляна кладка і ковані ґратки балконів зникають у тумані, і все це здається таким… чужим. У цю мить я відчуваю кожен із 5832 кілометрів, як каже гугл, що простяглись між Парижем і домом. Захотілось опинитися у старому доброму Брукліні, а не на якійсь дивній вулиці в якомусь дивному місті, думаючи про те, чому переді мною чорні двері зі срібним вікном, якщо Лара казала мені, що двері червоні, а вінок із падуба. Тільки не кажіть мені, будь ласка, що я примудрилася дати таксистові неправильну адресу. Я навіть на телефоні не можу подивитись (звісно, я заплатила за роумінг!), бо він десь у лівій кишені куртки, яка заблокована сумкою, що висить у мене на лівому плечі. Щоб звільнити руку, треба зняти сумку, і, чесно, я надто втомлена для цього.

Чудова була ідея прилетіти нічним рейсом, Серено.

Ну, принаймні я у правильному arrondissement — таким крутим французьким словом у Парижі називають райони. Сьомий район — один із наймодніших, бо в туристичних брошурах написано, що тут Ейфелева вежа, Музей д’Орсе, ще якісь музеї, і тут похований Наполеон. Зупинитись у цьому районі мені точно було б не по кишені для Романтичного туру, бо це лівий берег Сени, але Лара тут живе в сім’ї за програмою Au-Pair. Мені трохи заздрісно, що в Парижі їй вдалося знайти роботу, яку вона може поєднувати з навчанням. Але це вперше в історії, коли Лара полегшила комусь життя, тож… гріх скаржитись.

З тротуару до вхідних дверей ведуть шість сходинок, а я тягну не тільки свою сумку, а ще й валізу, що важить рівно двадцять три кілограми (я знаю, бо перед тим, як їхати в аеропорт, важила її вдома на вагах у себе у ванній, а тоді в мами: хотіла взяти з собою максимум дозволеної ваги). Після восьмигодинного нічого перельоту валіза важить кілограмів сто, а ті шість сходинок здаються мені Еверестом.

Тримайся, Фуентес, думаю я, намагаючись себе підбадьорити. Ти ж бігала напівмарафони! Ти зможеш пронести ці двадцять три кілограми ще кілька сходинок.

Крім того, згадай, нащо ти приїхала.

Я розминаю руки, аби вони не німіли. Притискаю міцніше сумку, беруся за ручку валізи, зціплюю зуби і крехчу — я така втомлена, що мені за це навіть не соромно, та й на цій rue нікого нема.

На вершині Евересту я дзвоню у двері квартири номер п’ятнадцять. З домофона лунає уривчаста швидка французька, якої я не знаю, але цей голос я впізнаю будь-де.

— Ларо, це я, — кажу сестрі.

— Серена?

Може, вона щойно прокинулась, бо в її голосі чутно здивування. Вона ж не забула про Романтичний тур, правда?

Лара каже, аби я піднімалася на четвертий поверх. Круто. Я тягну свою двадцятикілограмову валізу вгору сходами, бо, звісно ж, ліфта нема і, звісно ж, Лара й не подумала спуститись і мені помогти. Дивлюсь на номери квартир на четвертому поверсі — десять, одинадцять, дванадцять… На кожному поверсі — три квартири, і п’ятнадцятої тут нема. Треба випертися ще на один поверх, бо я згадала, що тут найперший поверх не вважається поверхом.