Чоловік, який сплутав дружину з капелюхом

Як зауважив Паскаль, «лише насамкінець, коли вже завершуєш книжку, розумієш, з чого мав її розпочинати». Тож після того, як вдалося написати, зібрати і впорядкувати всі ці дивні історії, вибрати для книжки назву та два епіграфи, мені слід розібратися — що і для чого я зробив.

Те, що я вибрав два зовсім різні епіграфи, в одному з яких ідеться ще й про відмінності між завданнями лікаря і натураліста, зауважені Айві Маккензі, — усе це пов’язано з певною подвійністю мого покликання: я почуваюся водночас і лікарем, і натуралістом, адже хвороби цікавлять мене не менше, ніж люди. До того ж як теоретика і водночас оповідача мене приваблюють і наукові, і чуттєві аспекти умов людського існування — передусім у притаманному людській природі стані хвороби. Тварини також можуть занедужати, та лише людське єство хвороба поглинає так відчутно й радикально.

Із хворими пов’язано все, чим я займаюся, — моє життя і робота. Саме завдяки пацієнтам та їхнім хворобам у мене виникають певні важливі думки. Цей зв’язок став таким тісним, що тепер, як і Ніцше, я запитую: «Щодо хвороби, нам кортить дізнатися, чи могли б ми без неї обійтися?». Цікаво, які нові пошуки та знахідки відкрилися б далі, за цим фундаментальним питанням. Робота з пацієнтами щоразу повертає мої думки до цього питання, а в пошуках відповідей я знову повертаюся до пацієнтів. В історіях і дослідженнях, поданих у цій книжці, ви побачите цей безперервний пошук.

Дослідження — річ обов’язкова. А от для чого нотувати історії, описувати чиїсь випадки? Гіппократ запровадив концепцію розвитку захворювання в часі, згідно з якою хвороба має чіткі стадії, від перших проявів до кульмінації чи кризи, а далі — до вдалого або ж фатального завершення. Отже, Гіппократ започаткував описову, зображувальну практику фіксування історії хвороби, яка докладно відповідала старому терміну «патологія». Такі історії стають надбанням науки, проте нічого не повідомляють про самого хворого та його історію, за ними неможливо побачити особистості з її життєвим досвідом, боротьбою за виживання, двобоєм із недугом. Серед сухих фактів історії хвороби «суб’єкт» відсутній, у службових фразах сучасних анамнезів лише побіжно згадують про людину («трисомія, альбінос, стать жіноча, 21 рік»), тож такі описи можуть стосуватися людини так само, як і піддослідного щура. Якщо ми хочемо повернути до центру уваги людське створіння, — стражденну і зболену боротьбою істоту — ми маємо поглибити історію хвороби, надати їй оповідальної форми. І лише тоді перед нами з’явиться не лише «щось», але і «хтось» — реальна особистість, а не тільки тіло, пацієнт чи хвороба.

Проблеми, досліджувані на вищих рівнях неврології та психології, безпосередньо пов’язані з життям і переживаннями пацієнта. Коли йдеться про порушення особистості пацієнта, ми не можемо вивчати хворобу окремо від його індивідуальності. Дослідження й описи таких порушень фактично створюють нову дисципліну, яку можна назвати «неврологією ідентичності», адже вона зосереджена на фізіологічних засадах людського «я», на споконвічній проблемі зв’язку між свідомістю та мозком. Вочевидь, між психічним і фізичним часом виникає прогалина категоріальної несумісності. Проте, можливо, дослідження та описи, присвячені водночас обом цим аспектам — а саме вони й цікавлять мене найбільше — таки допоможуть скоротити цю прірву і наблизити нас до розуміння процесів, що відбуваються на перетині живого з механічним, і побачити, як позначаються на біографії людини її фізіологічні процеси.