Чорна вівця

Коли я вже вп’яте за вечір стояла та співала «гепібьоздейтую», то зрозуміла, що дарма я не вірила в пекло. Ця привітальна пісня — це пекло. І «Шортіз» — це пекло. І зелена сорочка-поло, штани кольору хакі, вся ця придуркувата уніформа — це пекло. І життя моє — суцільне пекло. Я плескала в долоні, наспівуючи «І веселих іменин у веселім залі «Шортіз», гоп-гоп-гей!» — але в голові моїй крутилась одна-єдина думка: «Це, певно, воно. Мабуть, це і є апогей огиди». Я уявляла альпініста, який сходить на Еверест, от тільки для нього це не тріумф, а розчарування, і він намагається приховати своє незадоволення краєвидом, що відкривається з вершини.

Керрі подала дитині торт із розплавленим шоколадом. І коли малий задув свічку, ми всі почали аплодувати й захоплено вигукувати. Замість того жалюгіддя, що я відчувала тієї миті, мені хотілося відчути те, що й зазвичай, — байдужість.

Батьки хлопця поцілували його в лоба та скуйовдили волосся. Його сестра тихенько спитала, чи можна їй теж спробувати шматочок. Розкладаючи перед ними додаткові ложки та серветки, я потайки спостерігала за ними і вперше за довгий час згадала про свою родину.

І вперше за довгий час відчула, що скучила за ними.

Або, якщо бути чесною до кінця, якою, певно, мені й варто бути, я вперше за довгий час визнала перед самою собою, що скучила за ними — до біса скучила. Тієї миті я здалася непереборній силі родинних зв’язків. Силі кровної спорідненості.

Я мимоволі торкнулася рукою своєї голої шиї — на ній не було символу моєї юності, прикраси, яка іноді викликає симпатію, але набагато частіше обурення.

— Ти в порядку? — спитала Керрі, ведучи мене назад на кухню.

— Звісно, — невпевнено відповіла я.

— Чудово. До речі, хотіла спитати... — почала вона, але відволіклася, помітивши пляму на своїй сорочці. — Фу! Шоколад. Це ж шоколадний соус, так? От лайно.

— Що ти хотіла спитати? — нагадала я, перевіривши, чи не з’явилося у віконці замовлення для столика №8.

— Ти не могла б мене підмінити до закриття? — спитала вона, кліпаючи очима, і крихти туші з вій падали на її щоки, мов попіл.

— З якого це дива? — відповіла я й зазирнула в самісіньке віконце, аби перевірити, чим це займаються кухарі на роздачі.

Я підозрювала, що вони знову байдики б’ють.

— Бо я дуже чемно прошу, — сказала вона. — А ще — бо ти мені винна.

— Я тобі винна?

— Я ж тебе постійно підміняю.

— Коли це? — фиркнула я.

— Наприклад, минулого тижня.

— Я була хвора, — сказала я.

І навіть не збрехала. Мене тоді страшенно нудило. Нудило від роботи.

— Ну, будь ласка, Вес?

— А навіщо тобі йти раніше? — сказала я, обережно обходячи занадто самовпевненого офіціанта, який ледве-ледве тримав тацю з хитромудро розставленими на ній тарілками.

Вона взяла у віконці тарілку з вафлями-фрі. І тарілка ця була не для столика №8.

— Шон.

— Шон? — приголомшено перепитала я. — Ти серйозно? Через того хлопця? Ти линяєш із роботи заради нього?

— Ти занадто категорична.

— Та він до тебе ставиться, як до дорожньої зубної щітки. Він тобою тиждень покористується, а потім на багато місяців забуде, — пояснила я. — А тобі на це або начхати, або в тебе занадто низька самооцінка, щоб це якось виправити. У будь-якому разі — лажова ситуація.

Керрі на секунду роззявила рота й широко розплющила очі, наче дитина, яка дізналася про світ щось нове, щось жорстоке. Твій гамбургер колись був корівкою. Му-у. Мені цей погляд був знайомий. Я образила її своєю чесністю. Але правда — це правда, і хтось повинен був їй це сказати. Чому б і не я.

— То ти мене підміниш чи ні? — схрестила вона руки на грудях.

— Скажу щиро, я не хочу ставати співучасницею цього всього, але звісно. Підміню. Та присягаюся — якщо мені ще хоч раз доведеться співати цю кляту пісеньку — все, гайки.

— Дякую, — сказала вона й розвернулась, але, йдучи до підсобки, зупинилась і поглянула на мене через плече. — Знаєш, ти недостатньо красива, аби дозволяти собі бути аж настільки злою. Але ти — справді красива.

Я мало не зааплодувала. Мене не так-то й легко було зачепити, але вона моє еґо просто розтоптала.

— Замовлення для столика №8! — гукнув один із кухарів.