Інше життя

Баба Кароля

Баба Кароля не любить мене. Вона взагалі мало кого любить, принаймні з людей, принаймні з досі живих. Доброго слова від баби Каролі почути годі, вона тільки те й уміє, що надутися на цілий білий світ і злісно зиркати на всіх, хто проходить повз. Зате як вона говорить зі своєю коровою! Коли я вперше почув це говоріння, то став наче вкопаний, не дійшовши до хліва. Отак стояв і слухав. Виявляється, баба вміє бути лагідною. Вона називала корову так ніжно, а голос, її голос був таким теплим, як те молоко, яке голосно цюркало в іще майже порожнє відро. Я зазирнув у відчинені двері: баба Кароля сиділа на стільчику, спершись головою до великого круглого коров’ячого живота. Я облишив підглядання й оперся спиною до стіни надворі. Заплющив очі. Волів лише слухати той голос.

Баба Кароля може бути доброю! Це відкриття все перевернуло в моїй голові. Тепер моя свідомість уже не пручалася, коли я хотів уявити собі, якою баба колись була жінкою. Так, як не важко це уявити, але й вона колись мала чоловіка, народжувала дітей. Їх у неї було тринадцятеро. Дванадцять померло. Залишився лише тринадцятий, мій батько. Баба не любить і його. Я міг би теж не любити бабу, але чомусь не виходить. Колись у дитинстві я боявся баби, вона була для мене наче інопланетянка — хоча ні, впевнений: тоді інопланетянин був би для мене зрозумілішим, ніж вона. А зараз… Зараз усе помінялося. Зараз я розумію бабу більше, ніж будь-кого.

Інколи лежу на теплій лоскітливій траві, вбираючи тілом увесь ультрафіолет сонця, і уявляю, що я — то не я, а баба Кароля. Тепер я це можу, тепер це легко. Що ж так зближує мене з бабою? Думав над цим питанням і закреслив усі можливі варіанти, крім того, де йшлося про нелюбов до людей. Любов зближує людей — зближує їх і нелюбов. Не те щоб я ненавидів когось, ні — просто не хочу їх, більше не хочу. Колись, коли я щойно приїхав у те місто, любові в мені було задосить, вона аж вихлюпувала з мене, наче рідина з переповненого келиха; а потім потрохи келих порожнів, тепер же він сухий. Люди — ненажери, отак вип’ють тебе до дна й краплі не залишать. Чому я швидше не втік звідти? Чому так довго тягнув?

Сиджу під старим гнилим плотом у баби на подвір’ї і спостерігаю за котом. Кіт нічим не ліпший за бабу. Підходиш до нього — сичить, їсти даєш — сичить, йому краще одному. Баба знову говорить по телефону. Те її бубоніння в хаті стало для мене таким звичним, що вже майже не помічаю його, таке собі тло для всіх решта звуків. Дзижчать мухи, у стайні заревіла корова, сусіди лаються, баба бубонить у хаті. Часом то довгі монотонні монологи, часом — короткі емоційні фрази. Про що вона там розповідає, що може цікавого повідати? Усі її дні одинакові, міняються лише пори року — от і вся різноманітність бабиного життя.

Колись… знову колись — ці порівняння вимучують мене, варто вже почати жити в теперішньому часі, а про все решта забути. Зрозуміти нарешті, що я існую лише тут, у селі, на подвір’ї баби Каролі, а там, десь там, мене вже нема. Баба сміється в телефон. Ну принаймні свою подружку вона любить. Впевнений, це має бути подружка.

Баба Кароля сидить на кріслі під хатою, вона вдає, що відпочиває від роботи, але насправді це все не скидається на відпочинок, а радше на чекання. От дивлюсь на неї і точно знаю, що вона на щось чекає. «Чого ви чекаєте, бабо?» — питаю я, а вона відповідає: «Ліпшого життє чекаю», — але я знаю, що вона бреше. Життя вже давно не цікавить бабу Каролю, вона давно перейшла на інший рівень — як гравець, якого вже не цікавлять дрібні ставки. Колись помер її чоловік, а потім одне за одним почали помирати діти. По селі говорили, що баба проклята, бо що може бути гірше, ніж утратити свою дитину — а тут дванадцять дітей. Не розумію, як баба пережила все це, як досі залишилася жива, — а може, то так лиш видається…