Фото з історією, або Загадка вояка УПА

Крізь сон він чув голос батька. Хотілося прокинутись і побачити, що все це насправді, але й уві сні розумів: неможливо. Мама ще вчора ввечері попередила, що батько привітає його з днем народження аж на вихідні. У дорослих після розлучення було домовлено: кожні другі вихідні — батьківські. Ніхто його, Артура, не питав, чи це йому підходить, а він був ще занадто юний, аби самотужки щось доводити в суді на розлученні. Та й не взяв його туди ніхто. Навпаки, відвезли до бабусі за сотні кілометрів на якийсь час. Мабуть, аби не заважав сваритися та речі батькові збирати.

На щастя, у мами траплялися нагальні справи, тож із батьком Артурові вдавалося бачитися частіше, аніж за отим графіком, який встановили дорослі. Інколи Артур жив у батька ледь не пів місяця, особливо якщо додати всі вихідні та дні посеред тижня, коли мама кудись ішла чи їхала. І це його хоч трохи примиряло з тим ненависним розлученням.

Що ближче Артуру було до перехідного віку, то охочіше мати сплавляла його до батька. Особливо коли в її житті з’являвся якийсь черговий потенційний кавалер — тепер, наприклад, це був італієць Серджіо. Артуру це подобалось. Не Серджіо, звісно, а залишатися з батьком. Бо з ним направду простіше, аніж із матір’ю: він не вимагає дослухатися до кожного свого слова, виконувати накази, навіть якщо ти з ними не згодний, і взагалі — не влаштовує істерик, які частенько трапляються з матір’ю.

Артур підозрює, що саме ця батькова м’якотілість і стала однією із причин розлучення. А ще гроші. Мати завжди дорікала, що батько заробляє мало, тож їй доводиться «вкалувати», аби вони мали за що жити. Слово «вкалувати» якнайповніше відповідало тому, що мати робила — вона була майстром перманентного макіяжу і маленькою голочкою колола клієнткам повіки, губи та брови. А після розлучення освоїла й уколи краси, тож тепер колола ще й ботокс і якісь інші препарати, назви яких Артур і не намагався запам’ятовувати. Йому часом доводилося сидіти в невеличкій кімнатці в її салоні, і він добре знав, чим та займається й за що отримує дуже пристойну плату.

Про те, що робить батько, у дитинстві доводилося лишень здогадуватися, але платили за це мало. І це було зрозуміло не тільки з материних слів, а й із того, що він після розлучення жив у колишньому гуртожитку від свого підприємства й ніколи не смітив грошима, коли Артур залишався в нього. Батькове житло — квартирка, перероблена з гуртожитської кімнатки — було невеличким, але й речей у нього було небагато. Тому Артур залишав там і деякі свої пожитки, аби не возити щоразу, коли їхатиме до батька на ночівлю.

Хлопець напіврозплющив очі. Темрява за вікном була густа й щільна. Здавалося, хтось вимкнув усі вуличні ліхтарі. Але час від часу посеред неї проривались якісь дивні спалахи. Артур вирішив, що ці спец­ефекти від того, що він розплющує, а потім міцно примружує очі. Інколи він любив так погратися, коли сон довго не приходив. Звечора заснув напрочуд швидко, тож тепер почувався жвавим, хоч вилазити з-під теплої ковдри не хотілося.

Сьогодні його день народження, по обіді він із кількома найближчими друзями піде в піцерію, мати навіть гроші звечора виклала, аби зранку перед роботою не забути. От тільки ж чого йому чітко й виразно вчувається батьків голос? Здається, і не спить уже. Щоправда, і сон пригадати не вдається, тому, може, справді йому таки снився батько. Хоча навряд чи. Мабуть, як зазвичай: поїзд, що страшенно гуркоче й везе його, самотнього — єдиного на весь вагон пасажира — кудись далеко. Артур ніколи не знає, куди саме. Після таких снів він завжди прокидався втомленим і наляканим. Але коли приходив до пам’яті, то вже й не звертав уваги на нічні тривоги. Останнім часом узагалі звик і до одно­манітності снів, і до своєї долі там — їзди в нікуди.

Голоси ставали чіткішими. Артур мружив очі, він усе ще побоювався, що остаточно прокинеться й не застане батька. Двері в його кімнату скрипнули, прочинилися, і хтось нахилився над ліжком:

— Артурчик, просыпайся, сынок!1 — то була мати, проте інтонації голосу трохи відрізнялися від звичних. Артур вирішив: тривога й одночасно турбота в її голосі — від того, що мама зараз вітатиме його зі святом.