Танго з духами

Гори…

Тиша…

Північ давно минула. Щомиті ніч густішає від мороку.

Зорі яскравішають, а місяць своїм відблиском кидає доріжку світла між горами. Тим насвітленим шляхом крадеться дівчатко. Йде поволі, боязко озирається, до себе тулить пшеничні колоски, перев’язані червоною стрічкою.

Дитя тремтить чи то від нічної прохолоди карпатських лісів, чи то зі страху.

Нарешті дівчинка дістається мети: зупиняється перед предвічними каменями — святилищем Терношорська Лада. Високо підіймає голову і насилу стримує сльози.

Далі вона петляє вузькою звивистою стежкою вгору на скелі й на самісінькій вершині падає навколішки перед велетенським каменем — Ладою, яка обрисами нагадує доісторичну бабу.

Дівча щось шепоче, потім кладе колоски пшениці біля ніг Лади. Стоїть нерухомо, ніби вагається. А тоді з розкинутими руками кидається до кам’яної баби. Обіймає і, захлинаючись від сліз, кричить сильно й гучно, майже надривно:

— Мамусю, я так сумую за тобою!

Дитина зривається на ноги і стрімголов зі скель біжить попри закинуту дерев’яну хату. Волосся розвівається навсібіч.

Вона не здогадується, що за нею пильнує пара очей…

30-ті роки ХХ століття

Ворохта, Карпати

1

Відтоді як за бабці Австрії у гірське село Ворохта проклали колію, туристи ринули сюди як бджоли на мед, а місцеві вхопилися за нагоду заробити гріш, тому одні наперед інших понабудовували нові вілли-курорти. Нині, у 30-ті роки, нікого не здивуєш добрим сервісом і смачними рестораціями, відпочивальники хочуть якоїсь екзотики.

— І шо, Василечьку, чєкаєш когос? — гуцул почув знайомий голос.

— Йо, куме!

— А то кого сего разу?

— А хочь би когос, Ива! — засміявся вусань Василь. — Все, коли їду фіров д’хаті дес в чєс, коли їде поїзд зи Львова або Станіславова, то встаю коло двірцє — мо’, котрогос панусє чи паньосю тре буде підвезти. То я собі якого гроша, а мо’, й злотого зароблю.

— Сам факт, Василю! Ті, хто ту приїжджєют, мают чим заплатити, не бідні.

— Йо! — ніби проспівав Василь.

— Йо! — в тон йому проспівав гуцульською говіркою кум.

Тим часом до ворохтянської залізничної станції ­пі­д’ї­хав потяг, він випустив стовп густого диму і голосно загудів. З дверей висипалися десятки людей: хто — у вишуканому панському одязі і з важезними валізами, хто — з порожніми клунками, бо весь крам випродали на базарі у Яремчі. Але з-поміж усіх пасажирів найбільше впадали в око кремезні чоловіки. Їх було чимало, кілька десятків, вони юрмилися групами і помітно було, що між собою ці групи не знайомі. Їх об’єднувало єдине: усі тримали в руках лопати, міцні мотузки, величезні наплечники, казанки, й були одягнені в костюми для тривалих походів, на головах — зношені, засмальцьовані капелюхи.

— Ади, ше їдні по золото приїхали! — розреготався Василь.

— І хоць би хтось годний був його знайти! Ше’м ні разу не чюв, аби вікопали! — усміхнувся Іван.

— То всьо нероби. Мали би ґаздівку, то не мали би чєсу на такі бздури.

Кремезні золотошукачі вороже роззиралися на своїх конкурентів і за кілька хвилин розповзлися кожен у своєму керунку, врізнобіч. На пероні залишився лише один чоловік: кароокий, чорнявий, років тридцяти. З його одягу можна було припустити, що то археолог, який вибрався на розкопки старожитностей: кремовий костюм з доволі вільними штанами і піджаком, підперезаним поясом. Голову прикривав модний капелюх. А не надто напакована торба через плече звисала до самих колін. Оскільки біля вокзалу стояла тільки одна фіра і двоє гуцулів, молодий чоловік підійшов до них. На їхнє щире здивування, привітався по-міцевому:

— Слава Ісу!

— Слава навіки Богу сьвітому! — відповіли місцеві.

— Може, ви мені підкажете, хто у Ворохті здає покої у своєму помешканні чи на віллі?

— Панусю, а ту ціла купа готелів і курортів, вибирайте, на котру грошей вам стане! — усміхнувся Василь.

— Та ото ж, багато в мене нема.

— Ну дивітси, без грошей вам нема чьо пхатиси в «Скарбівку», там селятси міністри, посли чи фест заможні люди не йно з Польщі, а з цалого сьвіту. Готелі «Кляпер» і «Ясна» — так само дорогі. А вже можете вібрати межи пансіонатами: «Варшав’янка», «Світовид», «Золотий ріг».