Холод

Улітку 2019 року я відчув, що мушу втекти, і з цього починається ця історія.

Життя затягувалося навколо мене щодень тіснішим зашморгом, як завжди, коли я надто довго затримуюсь у світі, до якого належу. Мене втомлювали людські обличчя й людські голоси, друзі дратували нарівні з ворогами, досить із мене було міст, у яких я буваю проїздом, як і сілезької провінції, де я мешкаю.

Кожного поранку мені дедалі важче було вставати з ліжка, немов уночі хтось докладав гирі до ноші, що, здавалося, спочивала на моїх плечах, хода моя ставала дедалі важчою, а я дедалі гнівливішим; чимраз частіше я теж бачив пики, які, як уважав, раптом напрошувалися на мій кулак, тож я відчув, що мушу втекти туди, куди завжди тікаю протягом п’ятнадцяти років, на Шпіцберґен, щоб, коли повернуся, уже менше гніватися на світ, на людей і на самого себе.

Я купив квиток на літак, спакував наплічник і гвинтівку й невдовзі після цього вийшов на пероні летовища в Лонґ’їрі. Холодне узбережжя привітало мене як зазвичай — зимним вітром і низьким, сталевим склепінням хмар. Я зупинився в кемпінгу неподалік летовища, поставив свій малий намет, а потім сидів у кают-компанії з вікнами, пив каву й дивився на фіорд і на гори на протилежному березі, і на поморника короткохвостого, який ганявся за чайками, і на сріблястого песця, який принюхувався до чогось між камінням.

Наступного дня я сів на швидкий пором, що плив до Піраміди — покинутого в дев’яностих роках радянського шахтарського містечка, де вже років зо два надцятеро росіян у відновленому готелі обслуговують млявий туристичний рух. Кількагодинний рейс минув спокійно, я вийшов на тимчасовому причалі, закинув наплічник на спину, а гвинтівку на плече, і помарширував між забудовами покинутого містечка, подаючись углиб.

Мене супроводжувала провідниця, російськомовна українка з Харкова, яка на причалі чекала на екскурсію туристів із Москви, які пливли тим самим судном, що і я,— це було за три роки до війни, і попри захоплення Росією Криму й Донбасу 2014 року в Піраміді українці й росіяни жили радше у згоді. Принаймні на перший погляд.

Провідниці було, може, років двадцять п’ять, і вона мала товсті коси, що впліталися в пасок перевішеного через спину старого штуцера. Вона мені трохи подобалася, гадаю, що і я їй подобався, хоча, напевно, я собі тільки лещу. Ми розмовляли, ідучи, може, хвилин десять, так, як розмовляють люди, які знають, що зараз відштовхнуться одне від одного, щоб більше вже ніколи не зустрітися. Дівчина казала, що походить із Харкова, але мешкає тепер в Іркутську, у Росії, я відповів, що був в Іркутську, навіть кілька разів, але давно, двадцять років тому, казала, що Іркутськ не міняється, а потім питала, мабуть, насмішливо або навіть загонисто, чи не боюсь я сам іти вглиб, якщо всього-на-всього два дні тому тут бачили ведмедицю із двома дитинчатами. Я відповів, що, авжеж, боюся, але це — тут я обвів рукою горизонт — варте цього страху. Дівчина споважніла, відказала, що краєвиди — так, красиві, але вона сюди потрапила на роботу, їй за це платять, і вона ніколи не зрозуміє, навіщо хтось приїжджає сюди у вільний час, у відпустку. Для відпустки вона завжди вибирає Крит.

Я нічого не намагався пояснювати. Сказав лише, що теж люблю Крит, але тут, отут — це щось зовсім інше. Ми попрощалися, вона побажала мені успіху й незграбно поцілувала в обидві щоки, що мені сподобалося. Далі я пішов уже сам.

Я хотів пройти до Сканскбукти, оминаючи льодовик Йонтуфонна, але не знайшов дороги, проте це ж не Сканскбукта була моєю метою, а втеча від світу й життя, які я лишав позаду.

Отож, я втік і впродовж тижня не бачив людських облич, я волочився розгалужуваними долинами й каньйонами, ставив намет біля струмків, якщо вдавалося знайти якісь давно полишені геологами дошки, розпалював із них невелике багаття й сидів білою ніччю при тих вогниках, старанно відміряючи собі бурбон із пластикової пляшки з поділками, так, щоб три четверті літра алкоголю вистачило мені на всю поїздку.