Готель у замку на межі. Зникла валіза Вальдемара фон Еделя

Замок у горах

Пирхаючи двигуном, жовтобоке таксі повзло серпантином. Щоб не сумувати, Валерія уявляла, що катається залізницею Леголенду, яку злий чаклун зробив дуже повільною. Напередодні дівчинка побачила рекламний щит, на якому життєрадісні розпашілі дітлахи мчали по карколомно закрученій колії. І їй теж хотілося таких розваг.

На кожному крутому повороті Валерію нахиляло то до мами, то до плюшевого песика на прізвисько Ав-ав, який сидів поруч. Навіть автокрісло не допомагало втриматися.

Нарешті дорога вирівнялася і Валерія побачила довгу, обсаджену дубами під’їзну алею. Обабіч крокуси пишним фіолетовим килимом застилали все довкола. За хвилину таксі фуркнуло й спинилося.

Валерія ступила на мощену бруківкою дорогу. «Вау!» — вигукнула захоплено. Перед нею постав найсправжнісінький замок. Сірі вежі здіймалися в небо, немов хотіли простромити пухкі, схожі на маршмелоу, хмарки. Стіни, складені з грубого каміння, посіріли від часу й густо поросли плющем. На їхньому фоні виділялася Біла вежа, над якою майорів прапор із чорною, червоною і золотавою смужками. На горизонті блищали на сонці вкриті снігом, немов глазур’ю, альпійські вершини.

До воріт вів підвісний міст, перекинутий через провалля. Звідти чулося бурління гірської річки. Валерія захотіла її роздивитися. Вона повільно пішла до краю, але мама схопила її за руку.

— Обережно, люба. Ходімо, — правицею мама взялася за ручку валізи.

Разом вони попрямували до мосту. Валерія притискала до себе песика й зачудовано крутила головою на всі боки. Валіза тарабанила коліщатками об дошки, ніби потяг.

Дівчинка згадала, як понад місяць тому вони з мамою дісталися залізницею до Вроцлава, де оселилися в гуртожитку для біженців.

Валерії там подобалося. Разом з іншими дітьми вона цілими днями гралася і вигадувала якісь нові цікаві забавки.

Мешканці гуртожитку зустрічалися за обідом на загальній кухні. А ввечері разом пили чай. Якось одна жінка дізналася, що мама Валерії говорить німецькою.

— Один мій знайомий, — сказала вона, відсьорбнувши з великого кухля, — володіє готелем у Німеччині. Зараз шукає адміністратора. У вас буде робота й житло, а донька зможе вивчити поширену у світі мову.

— Це цікаво, — відповіла мама.

— Але я не хочу їхати! — Валерія, яка саме підійшла, щоб узяти печивко, почула уривок розмови. — Мені тут подобається.

— Доню… — мама подивилася серйозно, але дівчинка вела своєї:

— І я терпіти не можу німецької мови, ти ж знаєш.

Але мама все обдумала й таки вирішила скористатися цією пропозицією. Наступного дня вони зібрали валізи. Валерія не хотіла прощатися з дітьми, особливо з Софією, з якою дуже здружилася. Дівчатка, щойно прокидалися, бігли одна до одної й не розлучалися аж до вечора.

Проводжали їх усі сусіди по гуртожитку. Знайома волонтерка пообіцяла підвезти до вокзалу своїм авто. Поки валізи складали в багажник, Валерія стояла осторонь і сумно дивилася на друзів. Думала, що зараз вони помахають їй і побіжать гратися в хованки чи в піратський острів, а вона знову поїде, як тієї ночі, коли росіяни напали на Україну і вони з мамою мусили тікати з міста.

Від того зробилося сумно, на очі навернулися сльози. До неї підбігла Софія.

— Ось, візьми Ав-ава, — простягнула маленького білого песика.

Валерія знала, що подруга його дуже любить і постійно носить із собою, тому похитала головою.

— Бери, будь ласка. Хочу, щоб ти мала щось на згадку про нашу дружбу.

І тут уже Валерія розплакалася на весь голос. Мама обійняла її за плечі й провела до авто.

На вокзалі вони сіли в потяг, яким перетнули кордон з Німеччиною й попрямували на південний захід.

Їхній вагон виявився дуже чистим і зручним, зовсім не схожим на задушливий, набитий людьми вагон евакуаційного потяга, яким вони їхали з України.

Проїжджали повз охайні будиночки фермерів, укриті першою весняною зеленню луки, повз міста, заводи й стрункі вітряки. Валерія притискала песика й думала, що це схоже на казкову країну Оз. Ану ж ця подорож теж стане пригодою, як в Еллі. Але, мимовільно слухаючи розмови німецькою між сусідами в купе, вона знову починала сумувати.