Ганнуся

Я і мої друзі

Ну ніякого порятунку від цих дітлахів немає! Навіть власного голосу за ними не чутно.

Вихиляюся з вікна і що є сили гукаю:

— А чого це ви тут галасуєте?!

Гамір миттю вщухає. Воротар, що готувався приймати м’яча, прожогом кидається з-під мого вікна на середину двору.

Зачиняю віконні стулки, знову сідаю до столу, а на душі чомусь коти починають шкребти. Мабуть, даремно я на них нагримав. Вони ж не винні, що їм грати хочеться.

Але я теж не байдики б’ю.

Взагалі-то я не така вже й лиха людина, як ви можете подумати. Навпаки, у мене завжди була сила-силенна друзів та приятелів. Як і в кожного, хто пише книжки.

Одного разу я вирішив їх порахувати, проте на двадцять третьому чи двадцять четвертому збився з рахунку. Отак мої друзі та знайомі і досі ходять не порахованими.

Дехто з них літає. Інші плавають далекими морями-океанами, працюють інженерами та вчителями... Є навіть знайомий водолаз — гарний такий чоловік, веселий. До того ж зазнав безлічі пригод, про які може розповідати годинами.

Одне мені в ньому не подобається: тіль­ки-но ми зустрічаємося, він одразу ж починає запрошувати мене на прогулянку по дну Чорного моря.

— Чому б тобі хоч раз там не побувати? — каже він. — Це ж так просто! Одягаєш водолазного костюма, стрибаєш за борт — і тільки бульки за тобою! Справді, чому б тобі не спробувати? Ти навіть не уявляєш, як там чудово!

Можливо, на морському дні і справді чудово. Можливо, там навіть більше ніж чудово. Проте мене понад усе тривожать оті бульки...

Булькнути на дно — штука не хитра, на це кожен здатен. Навіть коли того й не хоче. А от як звідтіля вибулькнути?

Тож і не дивно, що тепер я тримаюся від мого приятеля-водолаза якомога далі.

А ще мої друзі кажуть, нібито я надзвичайно працьовита людина. Іншої такої, мовляв, ще пошукати треба...

Спочатку я лише посміювався з їхніх слів, бо, мабуть, немає нічого простішого, ніж вдавати з себе працьовиту людину.

Зустрічаєш, наприклад, знайомого, якого не бачив уже кілька днів.

— Добридень, Костю! — вигукує він на всю вулицю. — Як живеш?

— Нічого, — відказую, — добре живу.

— Може, трохи пройдімося, побалакаємо? — пропонує він.

А тобі й самому цього хочеться. Про­те коли ти скажеш: «З радістю!» — вважай, що ніхто тебе працьовитим уже не назве.

Тож аби цього не трапилося, треба відповідати приблизно так:

— Звісно, я не проти... — і в задумі чухаєш потилицю. — Але розумієш — у мене зараз дуже термінова робота... — Тоді ще раз чухаєш потилицю і вже по тому відчайдушно змахуєш рукою: — Та заради тебе...

Після цього гуляй собі скільки завгодно. І ніхто тебе навіть не запідозрить у неробстві. Навпаки, декому ще й соромно стане за те, що відволікає від роботи таку заклопотану людину.

Цих хитрощів я навчився кілька років тому. А тепер вже й самому інколи здається, ніби я дуже працьовита людина. Найпрацьовитіша за всіх. От тільки друзі інколи заважають працювати...

Щодня, одразу ж після сніданку, я оголошую моїм домашнім:

— Будь ласка, не заважайте працювати.

І зачиняюся в своїй кімнаті.

Домашні починають ходити навшпиньках. Вони ж бо знають, що я працюю лише тоді, коли навколо тихо.

А я тим часом всідаюся за стіл і заходжуюся думати. Але, як правило, спочатку на думку нічого цікавого не спадає. Тоді я всідаюся на підвіконні і дивлюся у двір: може там побачу щось варте моєї уваги?

Але у дворі зазвичай немає нічого цікавого. Ну, мами та ба­бусі прогулюють у візочках немовлят. Заслонившись від сонця га­зетами, куняють на лавках дідусі. Інколи зчинять сварку горобці... Та ще майже щодня, як оце зараз, під самісіньким моїм вікном хлопчаки ганяють футболь­ного м’яча.

Я, звісно, не проти футболу (сам колись грав у нього), але ж вони галасують так, що аж у вухах лящить!

Проте я все одно перекрикую їх:

— А чого це ви тут горланите? От я вас!..

Хлопчаки хапають футбольного м’яча і тікають, щоб через якусь хвилину при-цілюватися в шибки на іншому кінці двору.

Та вони ще й не на таке здатні, ці хлопчаки. Я їх добре знаю, бо в декого з моїх друзів є свої діти.

Інколи дивом дивуєшся з того, що во-ни можуть встругнути. Один малюк, коли я приходжу в гості до його батьків, завжди запитує одне і те ж: