І наостанок

Моїм онучкам Айріс, Розалінд та Ліззі

«Дві речі наповнюють мою душу новим та все більшим захопленням і трепетом, що довше та глибше я міркую про них: це зоряне небо наді мною та моральний закон всередині мене».

Іммануїл Кант, «Критика практичного розуму»

«Мов привиди безплотні, мов хмарини,

Ми створені із сновидінь. І сном

Оточене життя маленьке наше».

Вільям Шекспір, «Буря»

Я працював нейрохірургом понад сорок років. Я жив у світі, сповненому розпуки і страждань, смертей та онкологічних хвороб. Як усі лікарі, я мусив винайти в собі рівновагу між поривами співчуття та необхідністю зберігати відстороненість. Деколи це вдавалось важко. Але майже ніколи я не думав, що все, з чим я маю справу на роботі, станеться зі мною. Ця книга — історія про те, як я став пацієнтом.

Потрапив я у медицину кружними шляхами, на яких мені трапилось вивчати (а потім покинути) філософію. До того як стати лікарем, про науку я мав хіба що дуже поверхове уявлення. Попри моє глибоке зачарування нею, я не науковець. Більшість нейрохірургів не є фахівцями з нейронаук, стверджувати таке — все одно що казати, що кожен сантехнік — металург. І зараз, на схилі років, я почав перейматися філософськими та науковими питаннями, які раптом здалися мені дуже важливими — питаннями, на які раніше я не звертав уваги або ігнорував їх. Ця книжка є також історією моїх спроб зрозуміти ці питання без обов’язкового знаходження відповідей на них.

частина перша

Заперечення

1

Рішення зробити собі томографію мозку спочатку скидалося на безневинний жарт. Краще б я цього не робив. Я завжди радив друзям та пацієнтам уникати томографії голови без явної для цього потреби. Вам може не сподобатись побачене, казав їм я.

Я добровільно зголосився до участі в дослідженні знімків мозку здорових людей. Було цікаво побачити власний мозок, нехай і у вигляді чорно-білих пікселів на моніторі МРТ. Я витратив значну частину свого життя, розглядаючи мозок на знімках чи безпосередньо наживо під час операцій. Але та хвиля емоцій та почуттів у студентські роки, коли я вперше побачив операцію на мозку, швидко вляглася, коли я почав вивчати нейрохірургію. Зрештою, під час операції бажано не відволікатись на філософські міркування про те, як саме відбувається містичне диво виникнення емоцій та почуттів у фізичній матерії, чи на загадку, як вони одночасно можуть бути свідомими та підсвідомими. Також не хочеться згадувати, що десь у зовнішньому світі, за стінами операційної, сходять з розуму від тривоги родичі пацієнта, який зараз під твоїм скальпелем. Єдиним, що важить на цей момент, є сама операція та впевненість у собі, якої вона потребує. Коли оперуєш, відчуваєш, що живеш на повну.

Можливо, я очікував, що вигляд власного мозку тільки посилить те моє зачарування нейронаукою, яке колись привело мене в нейрохірургію, наповнить відчуттям піднесення. Як же це було марнославно з мого боку! Я легковажно сподівався, що належу до нечисленної групи літніх людей, чий мозок майже не має ознак старіння. Тепер мені стало ясно, що, попри вихід на пенсію, я й досі мислю як лікар: що хвороби бувають лише в пацієнтів, а не у лікарів, а я все ще маю гострий розум, хорошу пам’ять, відчуття рівноваги та координації. Я ж щотижня пробігаю багато миль, тягаю гантелі та пружно відтискаюсь від підлоги. Але коли згодом побачив знімки власного мозку, зрозумів, що мої старання такі ж марні, як потуги короля Канута1 зупинити приплив морських вод.

Минуло сім місяців, поки зібрався з духом відкрити диск, який мені надіслали після сканування. Знайшлася ціла купа причин для зволікання: складність перенесення даних з диска на мій комп’ютер, велика кількість закордонних лекцій, робота в майстерні, дні, виділені на те, аби провести їх з онуками. Зараз я вже розумію, що в мене були нехороші передчуття перед переглядом знімків, але мені вдавалося витісняти страх зі своєї свідомості.