Відкинуті Богом

Річка Бог несла величні води тихо та спокійно через широчезні рі внини, порослі високими травами, між вкритими лісами пагорбами і заболоченими низинами. Подекуди з її берегів виростали скелі, а дно утворювало пороги, і тоді влітку вода бушувала, розносячи далеко-далеко шум та піну, й заспокоювалася лише навесні, коли танули сніги.

Її глибини б ули б агаті ри бою. Берегами шумів високий непролазний очерет, ховаючи всіляку звірину. На пагорби вибігали табуни оленів та диких коней, а рі знобарвному птаству, що вкривало численні острови, здавалося, нема ліку. Воно гніздилося щовесни, здіймаючи галас, і коли опадало листя, відлітало зграями туди, куди текла рі чка. І лише величезний хижий птах залишався сидіти на скелі, час од часу ро зправляючи потужні крила, щоб із висоти польоту оглянути володіння.

Уздовж б ерегів ж или люди. Одні орали землю, сіяли, будували хати та ловили ри бу. Інші ночували просто неба, ганяючи степами нескінченні табуни коней та овець, їли майже сире м’ясо, раз у ра з зазіхаючи на володіння землеробів. Вони налітали, немов сарана, палили хати, забираючи зі собою б ранців, і зникали б езслідно, розчиняючись у б езмежних степах під нещадно палючим сонцем.

Річка Б ог народжувалася десь дуже далеко, там, де сідало сонце, і текла вниз, туди, де воно б езжально пекло, а приймаючи до себе менші рі чки, ставала ширшою та сильнішою. Здавалося, цьому нема кінця. Власне, так воно і б уло, адже десь там, ще далі, куди не міг сягнути навіть погляд хижого птаха, вона вливалась у б езкрайнє синє море, даючи ж иття і йому. А отже, не помирала — навпаки, була вічною, наче Б ог.

Птахи, звірина, люди, вбиваючи одне одного, усі ра зом тяглися, притискалися, линули до рі чки, адже усім їм вона дарувала захист, воду та їжу — тобто саме ж иття.

***

Шестеро хлопців на галявині збиралися влаштувати б ійку. Полян відкинув подалі гілку, що могла б завадити під час сутички, і ще ра з обдивився навколо, погладжуючи долонею виструганий патик, схожий на шаблю.

— Ну, готові, чи як? — не зрозумів Данило, дужий парубок п’ятнадцяти ро ків, схожий на дорослого мужа.

Його карк, грубий, наче у вола, швидко обертав головою, проте остання наче й не б ажала крутитися через його товщину, а погляд висловлював обурення. Чому, мовляв, так довго? Схотіли б итися — бийтеся! Ще торік на верхній губі Данила пробилися на заздрість хлопцям перші рі денькі вуса, які здалека добряче виднілися, і хлопець час від часу тягнув їх донизу, аби швидше ро сли та звисали, наче в дорослих.

— Готові, — відповів Яро, подивившись на Поляна. — Але… Щоб не надурив… Шаблі свої віддаси вже, якщо переможемо. Зробиш потім чи ні — це ще не знати. Краще зразу.

Обоє озирнулися на інших, шукаючи підтримки. Один із хлопців, єдиний, хто б ув узутий, кивнув головою.

— Ну, гаразд уже, зразу — то зразу, — обридло скривився Данило, відходячи на кілька кроків та ро зминаючи плечі. — До б ою!

Обоє його супротивників б ули ж ваві та ж илясті, хоч і менші. Вони намагалися триматися так, щоб хтось увесь час опинявся за спиною в Данила, і тому не залишалося нічого іншого, як кидатися на переднього, відразу ж ро звертаючись до заднього з наміром уразити. Та Яро з Поляном б ули обережні й намагалися насамперед вимотати дужого супротивника. Поєдинок б ільше нагадував вимахування патиками, ніж справжній б ій на шаблях.

Утім, скінчилося все доволі швидко. Данило посунув проти Поляна, й коли Яро кинувся уперед, аби вразити ворога у спину, несподівано ро звернувся і, збивши дерев’яною шаблею його палицю, іншою потрапив просто у голову. Хлопець упав на місці. Здолати сам на сам Поляна виявилося не важко. Кинувши другу шаблю, як вимагали умови двобою, Данило кількома сильними ударами завалив суперника і став зверху.

Бійка закінчилася. Хлопці позбиралися над Яром, розглядаючи ра ну. Голова б іля неї напухла і звідти юшило. Радим — син мірошника, єдиний, хто мав на ногах поступи, майнувши у хащу, приніс кілька лопухів, аби притулити до побитого місця. Підійшов і переможець.