Їсти, молитися, кохати

Присвячую Сюзан Бовен, яка підтримувала мене навіть за дванадцять тисяч миль

Кажіть правду, саму лише правду, нічого, крім правди.[1]

Шеріл Луїз Моллер

Вступ

або

як побудовано цю книжку

чи

сто дев’ята

намистина

Коли ви подорожуєте Індією, а надто святими місцями чи ашрамами, то часто зустрічаєте людей із намистом на шиї. Ви, певно, бачили безліч давніх світлин, на яких зображено голих, сухоребрих і страховидних йогів (або ж іноді — пухкеньких, миловидих і радісних) із тим-таки намистом у кадрі. Ці разки намистин звуться джапа-мала. Їх використовують в Індії протягом століть, щоб допомогти побожним індусам і буддистам зосереджуватися під час молитовних медитацій. Пацьорки тримають у руці та перебирають пальцями по колу — одна намистина на одне повторення мантри. Коли середньовічні хрестоносці просунулися далеко на схід зі своїми священними війнами, то побачили там набожних людей, які молилися за допомогою джапа-мала. Ця техніка так їм сподобалася, що вони й собі почали використовувати річ, яку згодом назвали вервицею.

Традиційна джапа-мала складається зі ста вісьмох намистин. У середовищі східних філософів-езотериків число сто вісім уважають найщасливішим: досконале тризначне число, кратне трьом, а в сумі дає дев’ять, тобто тричі по три. А три, звісно ж, це число божественної рівноваги, як зауважить кожен, хто знає про Святу Трійцю чи про звичайний барний стільчик.

У цій книжці я намагаюся віднайти рівновагу, тому вирішила структурувати її на кшталт джапа-мала, розбиваючи свою історію на сто вісім намистин, себто історій. Мої пацьорки зі ста восьми історій поділяються на три розділи: про Італію, Індію та Індонезію; три країни, що я їх відвідала протягом року, шукаючи сама себе. Такий поділ означає також, що кожна секція містить тридцять шість історій — дуже близьке мені число, бо пишу я все це впродовж свого тридцять шостого року життя.

А зараз, поки я ще не стала другим Луїсом Барраґаном[2] із усіма цими нумерологічними заворотами, дозвольте підбити підсумок — я ще й тому нанизую свої історії на кшталт джапа-мала, бо це добре структурує матеріал. Щирий духовний пошук потребує і завжди потребував методичної дисципліни. Пошуки правди — це вам не бої без правил. Тому мені — як шукачеві і як письменнику — легше, коли я можу міцно триматися за намистини. Так мені простіше не відволікатися від того, що роблю.

Крім того, у джапа-мала є особлива додаткова намистина — сто дев’ята, що, мов кулон, теліпається за межами досконалого кола решти ста вісьмох. Раніше я думала, що сто дев’ята намистина — про всяк випадок, як додатковий ґудзик на дорогому светрі чи наймолодший син у королівській сім’ї. Та з’ясувалося, що в неї вище призначення. Коли ваш палець намацує цей маркер під час молитви, слід зробити паузу в медитативній зосередженості й подякувати вашим учителям.

Отже зараз, перш ніж почати, роблю паузу на своїй сто дев’ятій намистині. Я складаю подяку всім учителям, які трапилися (часом у дуже несподіваній подобі) на моєму шляху впродовж цього року.

Але особливо дякую своїй гуру. Вона кожним ударом свого серця втілює вселенське співчуття. Дякую, що під час мого перебування в Індії милостиво дозволила навчатися в її ашрамі. Саме зараз варто наголосити — я пишу винятково про свій особистий досвід в Індії і не виступаю як теолог чи будь-який інший офіційний речник. Саме тому не називатиму справжнього імені своєї гуру — бо не можу говорити за неї. Її вчення якнайкраще промовляє саме за себе. Також я не видам ані назви, ні місця, де розташований її ашрам, щоб убезпечити цей прекрасний заклад від публічності, у якій він не зацікавлений, а до того ж не готовий приймати великої кількості відвідувачів.

І ще одна остання подяка. Деякі імена, розкидані цією книжкою, довелося змінити з різних причин. Але я свідомо вирішила не називати справжніх імен тих, із ким познайомилася в ашрамі — як індійців, так і людей західного світу. Роблю це винятково з поваги — більшість із нас їдуть в ашрами не для того, щоб згодом стати героями книжки (якщо тільки вони — не я). Я зробила один-єдиний виняток із цієї самочинної політики анонімності: Річарда із Техасу справді звуть Річардом, і він таки з Техасу. Я хочу називати його на справжнє ім’я через ту надважливу роль, яку він зіграв під час мого перебування в Індії.