На незабудь

День народження

— Галинко 1! Де Галюнька?

— Та вона з ляльками. Нехай собі!

Галинка сиділа в куточку під круглим столиком. Дорослі були впевнені, що вона грається з ляльками та звірятами. Вони знали, що дівчинка може так годинами тихенько собі гратися десь у куточку або під якимось столом — їх чомусь у домі було дуже багато різних. Вона сиділа або під портьєрою, або за кріслом, обов’язково на підлозі, й дорослі не втручались у її справи. Галинка тоді не усвідомлювала, чому влаштовується так, щоб на неї не дивились. А на неї і насправді не дивились, адже вона була веселенька, в міру слухняна невередлива дівчинка, майже ніколи не хворіла і не завдавала нікому зайвого клопоту. Вона була завжди заклопотана своїми справами. У неї було багато «дітей» — ляльок і звірят у рівному становищі — багато іграшок, з усіма треба було впоратися.

І от дівчинка добре запам’ятала. Вона сиділа в куточку і зовсім не бавилася, а думала.

Вона думала, як дивно: їй завтра чотири роки. Вона добре, дуже чітко, так, наче все перед очима, пам’ятала кожен день цього року після ялинки. Що трапилося першого дня нового року, що другого, що третього. Їй здалося — вона може розповісти, що було і в понеділок, і у вівторок, і другого тижня, і третього. Вона все пам’ятає. А до минулого року пам’ятала тільки якісь уривки, хвилинки різних днів.

...От вона побігла назустріч татові, який повернувся з редакції. Він підняв дівчинку високо вгору і мовив:

— А нині твій день народження! Нині Галинка народилася! Нині тобі три роки!

А ще, найперше, найраніше, може, їй двох років тоді не було. Коло клумби з величезним кущем жасмину — а за клумбою починається каштанова алея — поставили на сонці маленьку ванночку, і сонце нагріло воду, і туди посадили голеньку Галинку. До чого приємно! Така теплесенька водичка. Галинка ляпає долонями по водичці та сміється. До неї підбігає братик Олесик. Він старший на два роки, для неї — дорослий, він багато знає і дуже серйозний, але зараз зовсім не такий, як завжди. Олесик також сміється, опускає руки у ванночку, ляпає Галинку по спинці, по руках, не боляче, ласкаво; він радіє і примовляє: «Жабеня, жабеня, це мала жабка у воді». Значить, він любить її? І вона його дуже любить. Бризкають одне в одного водичкою та сміються — вона ще не бачила його таким веселим, а «Жабка» — це значить ласкаве слово.

Вона запам’ятала ці сонячні хвилинки, веселу водичку в маленькій ванночці та прізвисько «Жабеня». Він не називає її так при інших, тільки інколи, коли нікого нема, і Галинка знає, що тоді він її любить.

А невдовзі, за кілька днів, уранці вона почула голос бабусі:

— Дивіться, нічна красуня з’явилася! Вимети, Лізочко, її обережно, хай стрибає в садок.

І молоденька няня Лізочка вимела кумедну жабку. Жабка витягла чотири лапки на всі боки і перелякано пострибала в сад.

Галинка зовсім її не злякалася. Їй подобалось, як жабка витягає лапки, але чому бабуся назвала її нічною красунею?

Потім, згодом, вона почула, бабуся читала казку — в жабку обернулася красуня-дівчина, але царевич не злякався та одружився з нею, і вона знову стала красунею.

Може, та жабка, що стрибала у них на веранді, також обернеться дівчиною? Їх не треба кривдити... і зовсім не образливо, а навпаки приємно, що Олесик назвав її «Жабкою», тільки про це ніхто не знав... та вона запам’ятала…

Ще виринали якісь події, немов у тумані, не значимі й випадкові. От вони всі в гостях у тітки на селі. Діти сидять високо на гарбі, а дядько відчиняє ворота. І більше нічого. Але лишаються небуденні для неї реалії з такими назвами, як «клуня», «гарба».

Із оповідань бабусі вона знає, що їздила туди, коли їй було два роки. Ну, а раніше? Ні, що ж то за життя, коли нічого, нічогісінько з нього не пам’ятаєш? Ні, то не життя, то просто так. Насправді люди живуть тоді, коли пам’ятають...

От із чотирьох років вона все-все пам’ятає. Дівчинка в цьому певна і думає: коли я виросту, все запишу з того дня, як пам’ятаю.