Казка про горіховий корінь

Здається, то було давно.

Так давно, що всі вже й забули.

Лише старий сивий миш, який майже сто років живе біля млина

у корінні височенного горіха,

пам’ятає про це.

І ви послухайте — то правду знатимете…

Десь посеред безмежного світу, поміж його горами-долами, між його бурхливими океанами, морями та берегами була собі країна, а в ній — село. Золоті пшеничні поля колосилися навколо нього; могутні правічні ліси захищали його від семи вітрів; великі лагідні корови з добрими очима паслися на соковитих лугах і давали людям найсолодше молоко, якого було так багато, що часом воно текло молочними ріками із паші просто в мальовані глечики. Бджоли в тім селі збирали найсолодший гречаний мед, а ночами на пахучому сіні під зоряним небом найгарніші людські слова спліталися в найтепліші дитячі казки.

Добре було там усім. Легко та радісно. Щебетали птахи в черешневих садах, голосно співали півні — будили соньків дивитися, як котиться над селом осяйне сонечко. Гаряче літо щедро сипалося ягодами в кошики, а восени з кожного кутка пахтіло яблуками й сливами.

Ну, а ще були гарбузи. А що вже товсті, а що ледачі. Усе пробували та пробували видряпатися на тини, але ніяк не могли, й тому лежали зітхаючи на вигрітій любов’ю землі й гикали, наче поросята.

Якогось року після дивних затяжних осінніх дощів настала люта зима.

Темно зробилося, сумно, моторошно, лячно.

Похнюпилися мальовані півні на одвірках, вимерзли сади й городи, задубіли шиби в хатах, а люди й печі похворіли.

Усі чекали весни. І нарешті кожному на радість вона прийшла.

Може, якраз для того, аби в час її царювання сталася ця пригода.

Розділ 1

Початок великої пригоди

- Бррр… Ну й холоднеча… Дю-дю-дю-дю-дю… — тремтів Півник у лозяному кошику на припічку і все натягував рябенькі пір’яні штанці на коліна, аби зігрітися. Та нічого чомусь не виходило: чи то штанці були закороткі, чи лапи у Півника за зиму надто довгі виросли. У таких тонісіньких штанцях погано дрімалося, а тому він протер заспані очі, розправив крила і як загорлає:

— Ра-а-а-нок! Ра-а-нок!

— Тихо, Півнику, не співай! Лихо вчує, — сонний Тарасик звісив босі ноги з припічка і обійняв Півника за пір’ясту шию. — Мама пішла кудись, мене за старшого лишила, наказала тебе пильнувати й бабуню. Оно, бачиш, там лежить вона, у запічку. Спить собі.

Цікавим оком Півник зиркнув на Тарасикову бабуню, вискочив із кошика на долівку, поважно пройшовся туди-сюди, діловито дзьобнув щось у куточку під лавкою й нарешті звів голову:

— Темно мені! — поскаржився. — Бррр… І холодно.

— Ну, та звісно, що темно, — Тарасик біля Півника присів, погладив йому гребеня. — Не світало ще.

— Як то? Як то? Як? І де вікно? — заметушився Півник та почав шукати вікно. Але вікна чомусь не було.

— А так, — Тарасик підхопив Півника на руки й посадив собі на коліна, аби заспокоїти. — Насправді вікно отам, — показав рукою на стіну. — Проте звечора мама завісила його свиткою, щоб тепло з хати не втікало.

— Слухай, хлопче, — Півник трохи принишк, але раптом знову здивовано закліпав. — А що це ти й справді розмовляєш зі мною? Хто тебе навчив півнячої мови?

— Ну, я ж маленький іще, Півнику. А діти мову всіх звірів, усіх птиць розуміють. Доки малі. Так бабуня каже.

— А потім?

— А потім виростають.

— І що ж?

— Та й забувають.

— І не згадують?

— Не згадують… — Тарасик зітхнув гірко.

— А чого бабця твоя спить так довго?

— Натомилася… Старенькі, коли натомляться, то засинають собі. Часом і не розбудити їх. Нічого не чують.

— Як то? Як то? — Півник заторохтів. — Що, геть нічого?

— Угу… Бабуня моя вже кілька днів спить. Прийде мама, погладить її, а вона очей не розплющує. Знаєш, я так хочу бабуню розбудити — аж плачу. Балакуча вона… була… Про все на світі ми з нею розмовляли. А тепер спить…

— Хе! — Півник повеселів, стріпнув крилами — і гребінь його червоно блимнув у потемках. — Не треба хнюпити носа, хлопче! Зараз ми її розбудимо!

— А ти можеш?

— Можу-можу! — так завзято похвалився Півник, що навіть спітнів трохи. — Узагалі-то це і є півняча робота — людей рано-вранці будити. Я на цій справі дуже добре знаюся. І хвилини не мине, як бабуся твоя прокинеться. Тричі лишень голосно прокукурікаю — та й по всьому.