Сантана Суперклаус

Усім супербабусям та супердідусям присвячується.

Завжди пам’ятайте, що ви шалені й прекрасні!

Сталося це багато років тому, коли люди вірили в дива й дива насправді з ними траплялися. У далекому і незвіданому містечку, що ховалося в долині посеред гір, народилася одного дня маленька й пухкенька дівчинка із дуже гучним «Уа-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а! Уа-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!».

Народилася в день, коли віконні шибки прикрашали морозяні візерунки, у кожному домі блимали святкові вогні, а повітря пахло мандаринками, корицею і шоколадними кексами. Дівчинка лежала собі в дерев’яній колисочці, схожій на горіхову шкаралупку (тільки гігантську за розмірами!), стискала кулачки та пускала бульки зі слини. Кажуть, що то найулюбленіше заняття усіх немовлят.

Над нею посхиляли голови рум’яні та усміхнені жіночки різного віку.

— Ох, яка ж вона апетитна! — вигукнула одна із жіночок так, наче планувала тієї ж миті немовлячу дівчинку з’їсти.

— Ах, яка вона дужа! — прокоментувала інша, так наче малючка мала би зараз же зірватися на рівні ноги й щонайменше викорчувати столітнього дуба.

— Ух, а гляньте-но, яка ж вона розумна! Який погляд! — зауважила третя, так наче немовляча дівчинка щойно дістала з нагрудної кишеньки малі окуляри, начепила собі їх на носа і крейдочкою написала на дошці всі можливі формули та ще й сама довела теорему Піфагора.

— А скажи-но «хо-хо-хо!», — співала на радощах четверта. — Ну, скажи «ХО-ХО-ХО!», — додала вона басовитим голосом.

І зробила це так несподівано і так грубо, що немовляча дівчинка кліпнула своїми величезними зеленими очима, зморщила носика і, широко роззявивши рожевого ротика, голосно заревіла. Так голосно, аж вуха усім позакладало!

— Ну, і що ти накоїла?! — шикнула найстарша. — Хо-хо-хо! Ну чесне слово! І що тепер?! Чим її заспокоїти?!

— А ось і ялинка! — несподівано почувся здалеку бадьорий голос.

Уже за мить двері розчахнулися — і в кімнаті з’явилося велетенське й зелене пухнасте дерево.

Малючка вмовкла, уважно розглядаючи зелене диво. Кілька жовтогарячих канарок спурхнули з плечей своїх господинь і сіли на лапаті колючкуваті віти, наче так і треба було!

Дівчинка звела брівки й задивилася на жовтогарячих пташок, які воднораз заспівали — і гармонійне та прекрасне було їхнє багатоголосся. Малючка усміхнулася, аж засяяла.

— Ну ви погляньте, уже й сміється, — зауважила одна із жінок. — Усе буде в неї добре, от побачите! Вона наша, наша.

— Остання із Хранительок Свята, — шморгнула носом інша й розчулено пустила сльозу. — Ой, що ж це далі буде, що ж це буде…

— Пакуйте валізи. Бо далі буде велика дорога та великі зміни, — урочисто промовила струнка й граційна літня жінка. Сиве волосся вона зібрала в елегантний вузол. На грудях у неї виблискувала красива підвіска із жовтогарячим каменем.

Одна з канарок спурхнула з ялинки й сіла жінці на плече.

— Феліціє, беру тебе з собою. Трохи щастя нам не завадить.

І літня жінка гірко всміхнулася.

— Усі решта отримають сьогодні свої секретні мапи і підвіски для зв’язку. Не забудьте канарок. І голову.

— А що, як вона… — почала було одна із жінок, але затнулася.

— З нею я розберуся сама. А нам час залягти на дно. І підготувати Сантану до її карколомного життя. Покидаємо місто на світанку.

— Доротеє, а куди ж ви?.. — несміливо уточнила інша.

— Туди, де тепло і ростуть пальми.

Частина 1

ВЕЛИКА ШАФА ЗІ СКЕЛЕТОМ СЕКРЕТОМ

Еврика посеред білого дня

— Хто взагалі міг повірити в те, що Санта — то ВІН? Ти хоча б раз середньостатистичного діда бачив? Бачив? Ну от. Подивися хоча б на нашого! Він постійно дрімає у своєму кріслі-гойдалці. Ніколи не знає, де подів вітаміни! Вічно губить лівого капця. Простісінько перед носом не бачить сметани в холодильнику! Забуває, який сьогодні день.

Єва зосереджено перелічувала все, загинаючи пальці.

— То ти реально зараз віриш, що все це робить дід?! Розносить дітям усі ті подарунки? Читає листи і сортує, пам’ятає всі деталі, адреси, побажання? Серйозно? А-ха-ха! То ось що я тобі скажу. Хтось, хто має бодай трохи кебети і спостережливості, одразу зрозуміє: то не він. То — ВОНА.

Єва зробила загадковий погляд і несподівано закінчила свій емоційний монолог. Натиснула на диктофоні кнопку «стоп» і глянула на Адама. Молодший брат сидів з ноутом на колінах, занурившись у крісло-мішок та у свої комп’ютерні справи. На його екрані виднілася будова якогось жука, а у вкладці поруч — схематичні креслення.