Хтось, кому ти довіряєш

Моїй мамі — за все

ПРОЛОГ

Коли Емі прийшла до тями, вона лежала на підлозі колись бездоганної вітальні. Місячне світло струменіло крізь вікна від підлоги до стелі, які вона вимила напередодні, освітлюючи простір відкритого планування та стильні меблі.

Вона лежала на боці на килимі. Килим був просякнутий кров’ю.

Емі підвелася, опираючись на одну руку й відчуваючи хвилю нудоти, яка часто супроводжувала удар по голові. Подивилася на свою ліву руку. Вона була вкрита рідиною, що здавалася чорною у блідому світлі, як рука дитини, яка малювала пальцями.

Невже це її кров? Цього не могло бути. Її було занадто багато. Тоді чия вона?..

Потім вона побачила тіло в іншому кінці кімнати.

— Ні...

Емі заглушила це слово. Поповзла на руках і колінах по залитому кров’ю килиму, крізь розбите скло, повз зламаний журнальний столик до людської фігури, яка нерухомо лежала на підлозі.

— Ні, ні, ні...

Навколо панувала тиша і сіялося тонке, сіре місячне світло.

1

ТРЬОМА ТИЖНЯМИ РАНІШЕ

Телефон Емі розрядився незадовго до заходу сонця.

— О ні...

Вона сповільнила машину, керуючи однією рукою, а другою натискаючи бічну кнопку свого телефона.

— Агов, тільки не підводь мене.

Але екран залишився чорним. Зарядний порт у її вживаній автівці давно зламався. «Ти ідіотка, — вилаяла вона себе. — Навіщо ти слухала музику всю дорогу сюди?»

Відповідь була простою: вона не думала, що подорож триватиме так довго. В оголошенні це місце описували як «спокійне та віддалене». Не було сказано, наскільки віддалене.

Гугл-карти підрахували, що подорож Емі з Дубліна до найвіддаленішого пункту Західного Корка займе п’ять годин. Вона їхала вже понад шість. Гугл не зважав на звивисті й неосвоєні дороги, а також не враховував хибних поворотів, які вона вибирала, і того факту, що вона не могла їхати з обмеженням швидкості всю дорогу.

Сонце опускалося за обрій. Вечірні тіні починали тягнутися над землею. І ось вона в сільській частині Ірландії, яка була для неї абсолютно незнайомою, без карти, яка б скерувала до місця призначення.

Чудово. Просто чудово.

Емі кинула телефон на пасажирське сидіння й далі поїхала вузькою сільською дорогою. Це була сіра стрічка, яка звивалася крізь зелені поля вздовж одного з великих півостровів, що утворювали південно-західне узбережжя Ірландії.

Краєвид, дикий і нерівний, зелено-сірий, здався дивним Емі, яка все своє життя прожила в місті. Праворуч від неї гористий хребет півострова здіймався, наче спина гігантської морської істоти. Ліворуч від неї під вечірнім сонцем мерехтів океан.

На дорозі попереду вона побачила жінку, яка йшла, а біля неї риссю біг чорний пес. Дякувати Богу! Є хтось, у кого можна запитати дорогу.

Емі зупинилася біля жінки й опустила вікно.

— Вітаю! — сказала вона. — Я шукаю будинок під назвою «Вид на море», за селом під назвою Ноккрі.

Блондинка років п’ятдесяти була в одязі для прогулянок і мала похмурий вираз обличчя.

— Просто їдьте далі, орієнтуючись на море ліворуч від вас. Ви його побачите. Він вирізняється серед решти.

— Чудово, — сказала Емі. — Дякую вам!

— Ви — подруга Керроллів? — запитала жінка.

— Не зовсім, — відповіла Емі. — Збираюся у них працювати. Я їхня нова няня або домробітниця.

На обличчі жінки промайнув дивний вираз.

— О.

Вона кілька разів кивнула.

— Ну, ви майже на місці. Його важко пропустити.

Емі різко відчула певну недомовленість. У тоні жінки було щось, що їй не сподобалося. Але вона подякувала, підняла вікно й поїхала далі.

Приблизно за кілометр Емі повернула на дорогу й уперше побачила будинок Керроллів.

— Ого, — сказала вона вголос.

Жінка мала рацію: пропустити його важко.

Дім «Вид на море», таке футуристичне й елегантне, напівциліндричне диво сучасної архітектури, з усіма вигнутими лініями та блискучим склом від підлоги до стелі, виглядав цілковито недоречно на тлі віддаленого, нерівного ландшафту. Цей далекий куток Західного Корка був малолюдним, і єдиними іншими будівлями, які виднілися, були скромні фермерські хатини й котеджі. Було щось майже мерзенне в цьому показному домі, у відвертій демонстрації багатства.

Коли Емі натрапила на оголошення минулого тижня, переглядаючи вебсайти з пропозиціями роботи, було очевидно, що Керролли використовували свій будинок як принаду. «Проживання за місцем роботи… Домробітниця/няня/помічниця матері… Обрана кандидатура матиме спальню з окремою ванною в нашому сучасному будинку… До обраної кандидатури ставитимуться як до члена сім’ї». До оголошення було додано кілька фотографій: спальня, краєвид, місце розташування. Емі побачила більше зображень будинку, коли знайшла матір Джун Керролл у соціальних мережах. Але нічого з цього не підготувало її до того, щоб угледіти це в реальному житті.