Ідеальний шлюб

Сара Морґан

— Що, знову?

Розчарування в його голосі заповнює кімнату і певний час висить там, немов легкий туман, який заважає нам бачити одне одного. Я глибоко вдихаю, розвіюючи цей туман, швидко видихаю — і ось між нами звільняється шлях. Навіть не дивлячись йому в обличчя, я знаю, що очі в нього зараз знеохочені, а губи міцно стиснуті. Це не його провина. Я знову розчарувала Адама.

Проводжу руками по волоссю, поправляю, якщо десь із зачіски вибилося пасмо. Волосся зібране в ідеальну ґульку. Як завжди, воно затягнуте туго, тримається міцно. Накидаю білий блейзер, поправляю вузьку спідницю. Наші погляди зустрічаються, ми застигаємо.

— Вибач, — схиляю голову, уникаючи його очей. Ваб­лю його до себе.

Він ковтає наживку і всім своїм майже метром де­в’я­носто височіє над моїм значно дрібнішим тілом. Торкається рукою щоки, бере за підборіддя, підіймає мені голову й ніжно цілує в губи. Мурахи по шкірі. Десять років у шлю­бі — а Адам отаке зі мною робить. Десять років у шлюбі — а я все роблю з ним одне й те саме: розчаровую.

— Ми ще вчора мали їхати на озеро. Ти ж казала, що сьогодні зможеш.

Вивільняюся з обіймів і починаю збирати торбу: відповідальність перемагає всі інші почуття.

— Знаю, знаю. Просто дуже багато справ. І ще треба підготувати фінальну промову в суді.

Адам відходить, спирається на одвірок нашої спальні й схрещує руки на грудях. У цю мить мені б найдужче хотілося опинитися в обіймах цих рук, а не заплутаної судової справи, але над деякими речами не маю влади навіть я.

— Вічно в тебе багато роботи. Вічно якась велика справа в суді, вічно ти до чогось готуєшся, — він грайливо мружиться, але в його тоні є й звинувачення, ніби під судом зараз я.

— Ну, треба ж комусь гроші заробляти, — легко усміхаюсь.

Оце б’є просто в ціль. Він ледь струшує головою — майже непомітно, але мені варто звернути увагу на цей жест. Підходжу до нього, кладу руки на плечі. Він вдає, що не стане нахилятися для поцілунку, але де дінеться. Мені він опиратися не може, як і я йому.

Усміхається, хоча перетягування уявного каната триває кілька секунд, а тоді схиляється до мене. Наші губи зустрічаються знову — тепер уже в поцілунку більше пристрасті.

Губи розтуляються, сплітаються язики, його руки спускаються по моїй спині нижче. Я вже думаю, чи не скасувати зараз те, що збиралася робити. Піти з фірми. Продати цей будинок, переїхати на озеро у Вірджинію, втекти, тримаючись за руки, в нашу власну казку.

Але дійсність нагадує про себе.

— Мені час, — шепочу йому на вухо і звільняюся з обіймів.

Завжди з обіймів звільняюся я, а не він. Колись мій шлюб стане таким, яким йому можна і варто бути; але сьогодні цей день ще не настав.

— Саро, завтра наша десята річниця весілля, — нахмуривши брови, каже він. У ньому залишається оця хлопчакувата привабливість, яка мене й полонила; і коли б не вона, ця поведінка мене б дратувала.

— І я зроблю все можливе, щоб бути на місці, — відступаю на крок, дивлюся на його розчароване обличчя, оцінюючи масштаби руйнувань.

Він зітхає.

— Я гадав, що за десять років до такого звикну, а досі не звик… — Адам чухає підборіддя, ніби гадаючи, чи сказати щось іще. — Але мені вже це набридло, Саро, — він схиляє голову, струшує нею.

Підходжу до нього впритул, схиляю голову йому на груди.

— Вибач. Розумію, що я тебе розчаровую. Але коли доведу цю справу до кінця, будь-що візьму відпустку на тиждень. Я вже поговорила з Кентом, — дивлюся на нього оленячими очима, сподіваючись, що він зрадіє цій новині.

Він злегка всміхається:

— Це справжнє чесне слово? Чи чесне Сарине?

— Ой, та припини, — легенько штовхаю його в груди.

Він хапає мене за руку, тягне до себе, знову цілує:

— Ти перша припиняй! — дражниться. Ми знову цілуємось.

— О, ледь не забула! — дістаю з гардероба загорнуту в папір подарункову коробочку і вручаю йому: — У мене для тебе дещо є!

Адам дивиться на подарунок, а потім на мене.

— Та не треба було, — каже, беручи з моїх рук коробочку.

Після п’ятої річниці ми домовилися не дарувати одне одному речей, але тут я не втрималася. Розумію, що приділяю йому мало уваги, а це хай дрібна, та все ж спроба компенсації. Він трохи чекає, а тоді обережно розгортає подарунок, відкриває коробочку — і перед його очима з’являється годинник Patek Philippe Grand Complications на алігаторовому ремінці, з золотим циферблатом. Він роззявляє рота.