Короткі історії про мову

Інколи ми виробляємо з мовою всілякі кумедні речі. Найкумедніше трапляється, коли ми опиняємося перед новонаро­дженою дитинкою. Що ж ми робимо?

Говоримо до неї.

Ми можемо сказати «Привіт», або «Як тебе звати?», або «Яке ж гарненьке!» тощо.

Чому ми це робимо? Немовля, звісно, розмовляти ще не навчилося. Воно ніяк не здатне зрозуміти бодай слово зі сказаного. Але ми однак говоримо так, ніби воно нас розуміє.

Мами немовлят зазвичай першими починають з ними такі бесіди. Ось реальний приклад, аудіозапис буквально через лічені хвилини після народження дитини:

Ой ти ж моє гарнюнє, гарнюнє моє, гарнюнє, таке вже гарнюнє... привіт-привіт... а хто ж тут такий гарний!..

І так тривало ще досить довго, і весь цей час мама голубила своє новонароджене щастя. Немовля тим часом і бровою не вело. Воно перестало плакати й заплющило оченята. Може, навіть заснуло. Але матері було однаково. На неї — нуль уваги, а вона знай собі говорить.

Та ще й як кумедно говорить. Не так-то вже й легко записати її інтонацію, але звучало приблизно якось так:

О

о

о

ой

ти ж моє гарнюнє,

гарнюнє моє,

гарнюнє,

таке вже гарнюнє...

Заводила речення вона на дуже високій ноті, а тоді голос опускався геть низько — так, ніби вона співала. На слові «привіт» голос знову злітав догори, і слово розтягувалося: «приві-і-і-і-і-і-і-і-і-і-іт». «А хто ж тут такий гарний» теж виводилося високим тоном, ніби мати ставила запитання.

Ще одне, чого не можна побачити із цього запису: промовляючи, вона округлювала вуста, випинала їх трубочкою, ніби збиралася когось поцілувати. Якщо ми скажемо щось — та хоча б «А хто ж тут у нас такий гарнюній?» — і водночас щосили випинатимемо губи трубочкою, то звучатиме це як лебедіння. Саме так це й називають.

Оце округлювання губ — важлива риса такого лебедіння до дитини. Те саме можна сказати і про перепади мелодії голосу. Ще одна особливість «розмови» матері з немовлям — вона раз за разом повторює те саме:

Ой ти ж моє гарнюнє, гарнюнє моє, гарнюнє, таке вже гарнюнє...

Це не дуже звичайна річ. Уявіть, що ви підійшли до когось і тричі підряд повторили те саме. Ми ж не кажемо приятелю, якого зустріли на вулиці:

Привіт, Джоне, привіт, Джоне, привіт, Джоне. Ти в магазин? Ти в магазин? Ти в магазин?

Нас би, напевно, відразу забрали люди в білих халатах. Але до немовлят ми говоримо саме так, і нікому це не видається дивним, анітрохи.

Чому мати так говорила? Чому багато хто теж так говорить?

Подивімося спочатку на ситуацію з погляду мами. Вона так любить своє малятко і так хоче йому про це розповісти. Але є ще дещо: вона хоче, щоб дитинка відповіла їй тим самим. На жаль, немовля ще не вміє розмовляти. А може, думає вона собі, якщо я зроблю так, щоб малеча на мене просто подивилася, побачила мене вперше... якщо я зумію привернути до себе її увагу, то?..

Ми ніколи не привернемо нічиєї уваги, якщо будемо сидіти мовчки або казати щось звичайне. Натомість ми можемо гукнути або ж і свиснути. Ми кажемо щось інше, щось помітне: «Агов, Фредді! Чуєш? Еге-гей!». Замисліться на хвильку над отим «Еге-гей!». Що за чудернацький звук! Але ми чуємо, як люди щось таке вигукують, коли хочуть, щоб їх помітили з іншого боку вулиці.

А коли ми хочемо привернути увагу немовляти, то видаємо вже інші звуки. Нас не зауважать, якщо ми казатимемо звичні речі у звичний спосіб. Я прослухав чимало записів розмов із новонародженими, і ніхто ніколи не говорить із ними ось так, діловим тоном:

Доброго ранку, я твоя мама. Це лікарня. Отам акушерка. Ось ліжко. Тебе звати Мері...

Так ми можемо звертатися хіба до трохи старших діток. Така розмова вже діловитіша, інформативніша, звучить більше по-вчительському. Так розмовляють із дворічками. «Обережно, це гарячий кран, а це холодний...» А до новонароджених ми так не говоримо.